Коли купи паперу більше неможливо не помічати, Селія заварює собі чайничок чаю та енергійно береться розбирати їх. Розкриває листи, один за одним, і сортує кількома стосиками.
На конвертах поштові марки з усього світу. Усередині довгі серйозні листи, сповнені непідробного розпачу. Чи пустопорожні побажання всього найкращого та вихваляння батькових талантів. У багатьох із них ідеться про те, що автор раніше не знав, що видатний Просперо має доньку. А хтось, навпаки, згадував про неї з любов’ю, описуючи чарівну крихітку. Селія вже навіть сама не пам’ятала себе такою. У кількох листах — бентежно сформульовані пропозиції руки й серця.
Такі листи Селія жмакає в кульки, складає зім’яті послання на розкриту долоню та спопеляє їх поглядом, а тоді здмухує попіл у небуття.
— Я вже заміжня, — повідомляє вона порожній кімнаті та крутить на пальці каблучку, котра маскує старий рубець — її особливу прикмету.
Серед листів і листівок лежить простий сірий конверт.
Селія витягає його зі стосу й розрізає срібним ножиком для листів, уже ладна викинути на купу з прочитаним.
Але цього листа, на відміну від інших, адресовано батькові, хоча штемпель на конверті поставлено вже після його смерті. Усередині — ані жалісливої записки, ані слів співчуття її втраті.
На папері немає привітання чи підпису. Лише два слова, написаних від руки:
Твій хід.
І більше нічого.
Селія перегортає аркуш, проте з іншого боку він чистий. Немає навіть позначки магазину, де його було куплено. Зворотної адреси на конверті теж немає.
Дівчина перечитує кілька разів два слова на сірому папері.
Вона не може зрозуміти, чим викликаний мороз поза шкірою — збудженням чи страхом.
Не зважаючи на решту співчутливих листів, Селія виходить із кімнати із сірим папірцем у руці й підіймається гвинтовими сходами до горішньої вітальні. Вона дістає з кишені зв’язку ключів і нетерпляче відмикає три різні замки, щоб увійти до залитої яскравим полуденним сонцем кімнати.
— Про що тут ідеться? — запитує Селія, забігаючи досередини та тримаючи аркуш перед собою.
Постать, що висить у повітрі біля вікна, обертається. Коли на чоловіка падають сонячні промені, він стає майже невидимим. Частини плеча бракує, маківка голови зникає в мерехтливому танці порошинок, вихоплених сонячним промінням. Решта тіла прозора, неначе відбиток у склі.
Те, що залишилося від Гектора Вовна, читає записку й заходиться радісним сміхом.
Татуювання дівчини-змії
Лондон, вересень 1885
Непередбачені розкладом Опівнічні Прийоми, котрі самі гості називають Цирковими Вечерями, трапляються приблизно раз на місяць — це нічне поєднання дружніх посиденьок і ділових зустрічей.
Мадам Падва і хоча б одна або навіть обидві сестри Берджес завжди серед запрошених. Містер Барріс приєднується так часто, як йому дозволяє його власний розклад: чоловік багато подорожує й графік у нього не такий гнучкий, як хотілося б.
Містер. А. Г** з’являється рідко. Тара помічає, що за його присутності зустрічі після вечері стають продуктивнішими, хоча він лише зрідка дає якісь поради щодо того, як керувати цирком.
Цього вечора на гостини зібралися лише дами.
— А де сьогодні наш любий містер Барріс? — цікавиться мадам Падва, коли сестри Берджес прибувають самі, хоча зазвичай він їх супроводжує.
— У Німеччині, — хором відповідають Лейні й Тара, злившись у досконалому унісоні, і Чандреш сміється, пропонуючи їм келихи з вином.
— Він полює на годинникаря, — уже сольно каже Лейні. — Хоче замовити годинник для цирку. Перед від’їздом він був просто в захваті від них.
Сьогодні за вечерею гостям не пропонують програми розваг, немає навіть звичного фортепіанного акомпанементу, проте непрохана розважальниця сама з’являється перед дверима.
Вона відрекомендовується Тсукіко, але не уточнює, ім’я це чи прізвище.
Це невисока, але й не крихітна дівчина. Її довге чорне як ніч волосся заплетене довкола голови у вигадливі коси. Убрана дівчина в занадто довге темне пальто, але тримається так граціозно, що воно звисає, наче мантія, і здається радше елегантним, аніж незграбним.
Марко залишає її у фойє, де Тсукіко терпляче чекає, розглядаючи золоті статуї зі слоновими головами, а сам намагається пояснити Чандрешеві ситуацію. Це закінчується тим, що всі гості висипають до коридору, аби поглянути на власні очі, чим спричинена метушня.