— Я розповів тобі про всі правила, які тобі варто знати. Ти розширюєш рамки того, на що спроможна, використовуючи цирк як сцену. Доводиш, що ти краща й могутніша. Робиш усе можливе, щоб затьмарити свого опонента.
— А коли ви визначитеся, хто з нас яскравіше сяє?
— Я нічого не збираюся визначати, — заперечує Гектор Вовн. — Досить запитань. Працюй більше. І припини співпрацювати.
Перш ніж вона встигає відповісти, примара зникає, залишаючи дівчину на самоті в миготливому світлі Каруселі.
Спочатку Марко часто отримує листи від Ізобель, але потім цирк вирушає до віддалених міст і країн, минають тижні, а часом навіть місяці без жодного слова від неї.
Коли лист нарешті надходить, Марко навіть не знімає пальта, а одразу розриває конверт. Він перегартує перші сторінки, заповнені люб’язними розпитуваннями про його життя в Лондоні чи зауваженнями про те, як Ізобель сумує за містом і за ним.
У листі наведено ретельний звіт про циркові будні, але кожну дрібницю описано настільки сухо й офіційно, що хлопець не може уявити собі все так детально, як хотів би. Ізобель пише про речі, котрі вважає буденними, про подорож чи поїзд, хоча Марко впевнений, що вони не можуть подорожувати виключно на потязі.
Відстань до цирку тепер відчувається сильніше, попри тісний паперово-чорнильний контакт.
До того ж Ізобель так мало пише про неї. Навіть не називає в листах її імені, лише бігцем згадує про ілюзіоністку. Він сам порадив їй цей запобіжний захід, а тепер шкодує.
Йому хотілося б знати про неї все.
Чим вона займається, коли не виступає.
Як вона працює з публікою.
Як вона бере горнятко з чаєм.
Але Марко не може змусити себе поцікавитися в Ізобель про такі речі.
Коли він надсилає їй відповідь, лише просить писати якомога частіше. Наголошує, що її листи надзвичайно важливі Для нього.
Хлопець бере сторінки, помережані знайомим почерком, описами смугастих наметів чи вкритих зірками небес, складає з них пташок і відпускає їх політати порожньою квартирою.
Поява нового намету — рідкісна подія, тож Селія навіть розмірковує, чи не скасувати свій виступ і провести вечір, досліджуючи нове шатро.
Натомість вона відкладає це на потім, показує стандартний набір фокусів і завершує виступ за кілька годин до світанку. Лише після цього дівчина рушає вже майже порожніми доріжками до циркової новинки.
Вивіска рекламує щось із назвою «Крижаний Сад», і Селія всміхається, читаючи нижче вибачення за всі незручності, пов’язані з низькими температурами.
Попри назву, дівчина виявляється неготовою до того, що чекає на неї всередині.
У наметі справді те, про що попереджає вивіска. І навіть трохи більше.
На стінах не видно смуг. Усе тут біле й мерехтливе. Селія не може сказати, як далеко простягнувся намет, його справжні розміри приховують водоспади верболозу й переплетення ліан.
Навіть повітря тут чарівне. Коли Селія вдихає його, легені наповнюються чимось хрустким і солодким, і поза шкірою йде мороз, але зовсім не через зниження температури.
Дівчина виявляє, що в наметі немає відвідувачів, і самотньо блукає вздовж ґраток, увитих блідими трояндами, і вигадливо прикрашеного фонтану, що тихенько дзюрчить.
І геть усе в шатрі, окрім кількох білих шовкових стрічок різної довжини, що звисають гірляндами, зроблене з льоду.
Селія зацікавлено зриває з гілки застиглу півонію. Стебло легко ламається. Пелюстки пишної квітки, падаючи з пальців дівчини на землю, теж розбиваються вщент і зникають у траві кольору слонової кістки.
Коли Селія переводить погляд на гілочку, там уже з’явилася така сама квітка.
Вона навіть уявити не може, скільки сили й навичок необхідно мати, щоб не лише створити таке диво, але й підтримувати його.
Дівчина мріє дізнатися, як таке спало на думку її супернику, адже він знав, що кожен листочок у кроні, кожна дрібниця, аж до камінців, які прикрашають доріжки, наче перлини, мусять бути ретельно продуманими.
Щоб упоратися з чимось подібним, знадобляться надлюдські зусилля, і Селія почувається виснаженою від самої думки про це. Їй майже хочеться, щоб тато був поряд, коли дівчина раптом розуміє, чому він завжди так наполягав на роботі над власними силами та їх контролем.
Хоча Селія досі не впевнена, що може подякувати йому за це.
Їй подобається мати власний простір, тишу та спокій, наповнені м’яким солодкавим ароматом крижаних квітів.