Селія забирає в нього пакет і просто на очах у дітей складає кілька разів, поки той не зникає геть. Малі плескають, і Прибамбасові руки більше не липкі від карамелі, хоча він цього навіть не помічає. Поки хлопчик намагається вгадати, куди дівся пакетик від попкорну, а Крихітка задумливо розглядає небо, Селія уважно дивиться на дітей.
Це погана ідея. Вона знає, що це погана ідея, але краще тримати двійнят поблизу й уважно спостерігати за ними, особливо зважаючи на обставини та їхній безсумнівний дар.
— Гей, ви двоє, хочете навчитися це робити? — запитує Селія.
Прибамбас одразу киває з таким завзяттям, що капелюх сповзає на очі. Крихітка вагається, але теж киває.
— Тоді, коли станете трохи старшими, я вас навчу, але це буде нашим секретом, — обіцяє Селія. — Ви вмієте зберігати таємниці?
Діти одночасно кивають. Прибамбас уже поправив свого капелюха.
Селія повертається на подвір’я, і діти радісно біжать слідом.
Бажання і мрії
Париж, травень 1891
Коли завіса зі скляних намистин розсувається зі звуком, що нагадує шурхіт дощу, до кімнати віщунки заходить Марко, тож Ізобель поспіхом відкидає з обличчя вуаль — неймовірно тонкий чорний шовк, що серпанком огортає дівочу голову.
— Що ти тут робиш? — цікавиться вона.
— Чому ти не розповіла мені про це? — Хлопець ігнорує її запитання й простягає розгорнутий записник. У мінливому світлі Ізобель упізнає голе чорне дерево. Воно не схоже на інші дерева, котрі Марко малює у своїх численних блокнотах, — на його гілках мерехтять білі свічки, а навколо головного малюнка під кількома різними кутами детально зображене хитросплетіння гілок.
— Це Дерево Бажань, — пояснює Ізобель. — Новинка.
— Сам знаю, що новинка, — уриває дівчину Марко. — Чому ти не розповіла мені?
— Не мала часу написати, — виправдовується віщунка. — До того ж я не знала, чи це ти створив його власноруч. Здається дуже схожим на твої творіння. Нові бажання додаються чарівним чином — потрібно запалити свічки від тих, що вже горять, і почепити їх на гілки. Старі бажання розпалюють нові.
— Це її, — лише й каже Марко та забирає назад записник.
— Чому ти такий упевнений? — питає Ізобель.
Марко мовчить, роздивляючись картинку. Його засмучує, що, малюючи поспіхом, він не зміг передати справжню красу.
— Відчуваю, — каже він зрештою. — Це схоже на передчуття грози, коли щось невидиме висить у повітрі. Відчув це, щойно зайшов до шатра, і чим ближче до Дерева, тим сильніше відчуття. Я не впевнений, що випадкова людина теж матиме якісь передчуття.
— Гадаєш, вона теж відчуває речі, зроблені тобою? — питає дівчина.
Марко ніколи раніше не думав про це, але, схоже, що так і є. Ця думка дає дивну втіху. Але Ізобель він лише кидає:
— Не знаю.
Дівчина знову поправляє вуаль, що сповзла на обличчя.
— Що ж, — зауважує вона, — тепер ти знаєш про Дерево й можеш робити з ним що завгодно.
— Не вийде, — заперечує Марко. — Я не можу скористатися тим, що зробила вона, заради власної вигоди. Суперники мусять тримати дистанцію. Якби ми грали в шахи, я не міг би просто скинути з дошки її фігури. Я можу лише зробити хід у відповідь на її.
— Але тоді гра не матиме кінця, — замислюється Ізобель. — Хіба можна оголосити мат циркові? Безглуздя якесь.
— Це не зовсім шахи, — каже Марко, намагаючись пояснити те, що врешті-решт сам почав розуміти, хоча поки що не в змозі правильно сформулювати. Він кидає швидкий погляд на стіл, де кілька карт лежать догори зображенням, і одна з них привертає його увагу. — Ось на що це схоже, — вигукує хлопець, показуючи на жінку з терезами й мечем. Нижче від її ніг написано La Justice. Справедливість. — Це наче терези. Одна шалька моя, а друга — її.
Між картами на столі з’являються сріблясті терези. Обидві шальки врівноважені пригорщами діамантів, що виблискують У сяйві свічок.
— То завдання — схилити чашу на свій бік? — здогадується Ізобель.
Марко киває, гортаючи сторінки свого записника. Він постійно повертається до аркуша з деревом.
— Але якщо кожен із вас і надалі докладатиме щось на свою шальку, вага збільшуватиметься після кожного ходу, — розмірковує Ізобель, дивлячись, як легенько хитаються терези. — А раптом усе зруйнується?
— Думаю, що це не зовсім точне порівняння, — зізнається Марко, і терези зникають.
Ізобель далі дивиться на порожнє місце та хмурить лоба.