Селія намагається заперечити, але Тсукіко рішуче дістає з шафи одну з її найкращих суконь. Майже всі вони чорно-білі, але цю пошито з темно-синього оксамиту й вигаптувано блідим золотом.
— Куди ми йдемо? — цікавиться Селія, але Тсукіко відмовляється казати. Для театру чи балету занадто пізно.
Коли ж прибувають до la maison Лефеврів, дівчина сміється.
— Ти мала б мені сказати, — зауважує вона Тсукіко.
— Тоді б це не було сюрпризом, — озивається та.
Селію запросили на вечірку до la maison Лефеврів лише одного разу. І це, швидше, була вечеря на честь відкриття цирку, ніж справжній Опівнічний Прийом. Але, хоча від дня відбору дівчина бувала тут лише кілька разів, виявляється, що вона знайома з усіма гостями.
Те, що Тсукіко прийшла не сама, для всіх стає несподіванкою, але Чандреш, із келихом шампанського в руках, тепло приймає Селію та веде її до вітальні, перш ніж дівчині вдається вибачитися за свою несподівану появу.
— Переконайся, що на стіл поставили додаткову тарілку, — наказує Чандреш Марко й обходить з дівчиною довкола кімнати, щоб познайомити її з усіма. Селії здається дивним, що він не пам’ятає, як уже робив це.
Мадам Падва, як завжди, витончена, її сукня теплого мідного відтінку осіннього листя мерехтить у сяйві свічок. Сестри Берджес і містер Барріс уже жартують, що всі троє, не змовляючись, убралися в різні відтінки синього, і як доказ того, що це наймодніший колір сезону, наводять сукню Селії.
Подейкують, що може прийти чи не прийти ще один гість, але чарівниці не вдається розчути його ім’я.
Серед цих людей, що вже так давно знайомі, дівчина почувається дещо ні в сих ні в тих. Але Тсукіко вдається залучити її до розмови, а містер Барріс так уважно дослухається до кожного її слова, що Лейні починає дражнити його.
Хоча Селія знає містера Барріса досить добре (адже зустрічалися кілька разів і обмінялися десятками листів), він щосили вдає, ніби вони ледь знайомі.
— Вам варто було стати актором, — шепоче вона йому, переконавшись, що ніхто не слухає.
— Знаю, — відгукується він зі щирим сумом у голосі. — Шкода, що я знехтував своїм справжнім покликанням.
Селія ніколи раніше довго не спілкувалася із сестрами Берджес. Але сьогодні балакучіша за Тару Лейні детально розповідає їй, як вони доклали рук до створення цирку. Костюми мадам Падви та інженерні досягнення містера Барріса неможливо не помітити, а їхній внесок не так впадає в око, хоча й стосується мало не кожного циркового аспекту.
Аромати, музика, вогні. Навіть вага оксамитових завіс на вхідних дверях. Вони доклали зусиль, аби все видавалося легким.
— Ми любимо вражати всі органи чуття, — каже Лейні.
— Але деякі більше за інші, — додає Тара.
— Правда, — погоджується сестра. — Запахи часто недооцінюють, хоча вони найкраще пробуджують спогади.
— Вони неперевершено вміють створювати атмосферу, — зауважує Чандреш, приєднуючись до розмови та змінюючи порожній келих Селії на новий, повний шампанського. — Обидві — справжні генії.
— Хитрість у тому, щоб усе здавалося ненавмисним, — шепоче Лейні. — Щоб штучне мало природний вигляд.
— Щоб усі елементи зливалися воєдино, — підсумовує Тара.
Селія вважає, що в сьогоднішній компанії сестри виконують схожу функцію. Вона сумнівається, що після відкриття цирку ці збіговиська тривали б так само довго, якби не заразливий дзюркотливий сміх сестер Берджес. Вони ставлять доречні запитання, підтримуючи розмову, заповнюють собою будь-яку паузу.
А містер Барріс — ідеальна протилежність, серйозний і привітний чоловік, ідеально врівноважує динаміку групи.
Увагу Селії привертає якийсь порух у холі. І хоча інші могли подумати, що це лише відблиск численних свічок чи віддзеркалення в люстрі, дівчина одразу розуміє, у чому річ.
Вона непомітно виходить до коридору й зникає з обсягу ока в затіненій бібліотеці навпроти вітальні. Кімнату освітлює лише скляна вітражна панель на стіні із зображенням променистого заходу сонця. Світло теплим водоспадом струменить на найближчі книжкові полиці, а решта кімнати ховається в темряві.
— Хіба я не можу присвятити собі хоча б один вечір, щоб ти не стежив за мною? — шепоче дівчина в пітьму.
— Не думаю, що такі збіговиська варті того, щоб гаяти на них свій час, — відповідає батько, і світло від штучного сонця червоною колоною вихоплює з темряви його обличчя й частину сорочки.
— Ти не можеш диктувати мені, як я маю проводити кожну хвилину свого часу, татку.