— Ти губиш концентрацію, — відгукується Гектор.
— Я не можу загубити концентрацію, — заперечує Селія. — Окрім наметів і різноманітних прикрас, я контролюю більшу частину цирку. А він зараз зачинений, якщо ти не помітив. І якщо я краще знатиму цих людей, то зможу краще маніпулювати тим, що вони вже зробили. Урешті-решт, це вони створили цирк.
— Добре, це слушна думка, — кидає Гектор. У кімнаті занадто темно, щоб бути впевненою, проте Селії здається, що, попри останні слова, батько сердиться. — Але намагайся не забувати, що ти не маєш причин довіряти будь-кому в тій кімнаті.
— Дай мені спокій, татку, — каже Селія й зітхає.
— Міс Бовн? — озивається голос позаду неї. Селія озирається та зі здивуванням помічає, що біля одвірка стоїть Чандрешів помічник і спостерігає за нею. — Зараз подаватимуть вечерю. Можливо, ви захочете приєднатися до решти гостей у їдальні.
— Перепрошую, — каже Селія, кидаючи швидкий погляд у затінок, але батько вже зник. — Розміри бібліотеки зачарували мене. Не думала, що хтось помітить, що я зникла.
— Певен, помітять усі, — каже Марко. — Хоча розміри бібліотеки й мене не раз зачаровували.
Дивовижна усмішка, якою він супроводжує свої слова, захоплює Селію зненацька. На обличчі в цього хлопця рідко можна помітити якийсь вираз, окрім пересічної стриманої зацікавленості чи — подекуди — знервованості.
— Дякую, що прийшли покликати мене, — каже дівчина, сподіваючись, що гості, котрі говорять самі до себе замість того, щоб гортати книжки в тьмяному світлі, не така вже й дивина в la maison Лефеврів.
— Усі, мабуть, гадають, що ви розчинилися в повітрі, — жартує Марко, поки вони йдуть коридором. — Але я подумав, що справа навряд чи в цьому.
Супроводжуючи дівчину до їдальні, Марко притримує для неї всі двері.
Селію садять між Чандрешем і Тсукіко.
— Це краще, ніж провести цілий вечір на самоті, чи не так? — питає Тсукіко й посміхається, коли Селія зізнається, що так і є.
Поки змінюються страви, приголомшена ними дівчина розважається, намагаючись угадати, що пов’язує гостей. Придивляється до того, як вони взаємодіють, зауважує емоції, приховані за сміхом і привітними бесідами, помічає, де затримуються погляди.
З кожним келихом вина Чандреш щоразу частіше кидає оком на свого привабливого помічника, і Селія підозрює, що містер Алісдер теж це помічає, хоча й досі непримітно стоїть у кутку кімнати.
Щоб визначити, котра із сестер Берджес перемогла в боротьбі за прихильність містера Барріса, дівчині знадобилося три зміни страв, але, коли на столі спритно розставляють тарілки з тим, що виявляється голубами, запеченими з корицею, Селія остаточно визначила переможницю, хоча їй невідомо, чи знає про це сама Лейні.
Уся компанія називає мадам Падву «Тітонька», хоча вона більше скидається на королеву, аніж на тітку. Коли Селія звертається до неї «мадам», кожен за столом здивовано озирається.
— Ти занадто порядна як на циркачку, — каже прима, зазирнувши їй в очі. — Нам варто було трохи послабити твій корсет, якщо ми хочемо, аби ти й надалі залишалася на вечерях нашим другом.
— Я гадала, що корсети послабляють після вечері, — спокійно заперечує Селія й чує у відповідь регіт.
— Міс Бовн має залишитися нашим другом, незалежно від стану її корсета, — проголошує Чандреш. — Поміть собі десь, — Додає він, змахуючи рукою в бік Марко.
— Я вже давно помітив корсет міс Бовн, — відгукується Марко, і за столом знову чується сміх.
Хлопець дивиться Селії у вічі й усміхається, як і перед тим, але одразу відвертається, щоб знову відступити назад, і майже так само легко, як її батько, зливається із затінком.
На стіл подають нові страви, і Селія й далі слухає та спостерігає, намагаючись між тим відгадати, що заховалося під легкою, як пір’їнка, здобою й вишуканим винним соусом: ягня чи щось екзотичніше.
У Тариній поведінці дівчині щось видається тривожним. Щось ледь вловиме у виразі її обличчя з’являється й знову зникає. Однієї миті вона жваво базікає і, наче луна, сміється разом із сестрою, а наступної вже відсторонено тупиться в мерехтливе полум’я свічок.
І коли відлуння сміху раптом звучить, наче схлипування, Селія розуміє, що Тара нагадує їй матір.
За десертом усі розмови стихають. На кожній тарілочці лежить кулька тонесенької видутої карамелі, котру потрібно розбити, щоб скуштувати кремову хмаринку.
З тріском, що зливається в суцільну какофонію, кульки розбиваються, і гості розуміють, що, хоча смаколик ззовні однаковий, кожна кулька має власний неповторний смак.