Кімната, до якої він заходить, уже менше скидається на бабцину вітальню. Тут повно свічок, а в центрі стоїть стіл, з одного боку до якого тулиться порожній стілець, а з іншого сидить пані, убрана в чорне, із довгою тонкою вуаллю на обличчі. На столі лежить колода карт і стоїть велика скляна куля.
— Прошу, сідайте, юначе, — каже пані.
Бейлі ступає кілька кроків і опускається на порожній стілець. Той виявляється на диво зручним, не те що жорсткі бабцині стільці, хоча зовні він дуже схожий на них. Лише зараз Бейлі вражає думка, що він ніколи не чув, щоб артисти в цирку розмовляли — окрім рудої дівчинки. Протягом свого виступу ілюзіоністка мовчала, хоча тоді він цього не помітив.
— Боюся, що мушу наперед попросити платню, — каже жінка. Бейлі з полегшенням згадує, що має додаткові кишенькові гроші, котрі залишив на непередбачувані витрати.
— Скільки це коштує? — цікавиться він.
— Скільки ти готовий дати, щоб зазирнути в майбутнє, — відповідає віщунка. Бейлі на мить замислюється. Таке правило видається йому дивним, але чесним. Він виймає з кишені достатню, на його думку, кількість монет і кладе їх на стіл. Жінка не забирає гроші, лише змахує над ними руками — і вони зникають.
— Що б ти хотів дізнатися? — питає вона.
— Про моє майбутнє, — пояснює Бейлі. — Моя бабця хоче, щоб я вступив до Гарварду, але батько вважає, що я маю успадкувати ферму.
— А чого хочеш ти? — цікавиться віщунка.
— Не знаю, — зізнається Бейлі.
У відповідь жінка дружньо сміється, і хлопчик почувається розкутіше, наче спілкується з кимось звичайним, а не загадковим і чарівним.
— Це добре, — каже пані. — Можемо подивитися, що кажуть із цього приводу карти.
Віщунка бере колоду та мішає її, перекидаючи карти з руки в руку. Вони падають хвилями одна за одною. Потім жінка розкладає їх на столі одним різким рухом, утворюючи з однакових чорно-білих карт арку.
— Вибери одну, — пропонує віщунка. — Не поспішай. Це буде твоя карта. Та, що зображуватиме тебе.
Бейлі дивиться на дугу з карт і супиться. Усі вони здаються однаковими. Дрібні візерунки, деякі трішки ширші за інші, декотрі лежать не так рівно. Хлопчик переводить погляд з боку в бік, поки одна карта врешті не впадає йому в око. Вона захована серед інших, майже цілком прикрита сусідньою картою — видніється лише краєчок. Дитина тягнеться до неї, але завмирає, ще не торкнувшись.
— Можна мені доторкнутися до неї? — питає Бейлі. Він почувається як тоді, коли йому вперше дозволили розставити на столі святковий сервіз. Наче насправді йому не можна торкатися таких речей. І навіть трішки страшно, що можна щось порушити.
Але віщунка киває, і Бейлі кладе палець на карту, щоб витягти її з-поміж сусідів і покласти на стіл окремо.
— Можеш перевернути її, — дозволяє пані, і Бейлі слухається.
З іншого боку немає чорних і червоних значків, як на гральних картах, до яких звик Бейлі — жодних сердець, треф, вин чи бубн. Натомість там намальована картинка — чорним, білим і відтінками сірого кольору.
Там зображений лицар верхи на коні, наче той, що рятує в казках принцес. Він має білого коня й сіру броню, а на тлі за ним скупчилися чорні хмари. Кінь скаче галопом, а лицар нахилився в сідлі, виставивши меч, наче поспішає стати до визначної битви. Бейлі роздивляється карту, розмірковуючи, куди прямує лицар і що може означати ця карта. Cavalier d’Épées — написано вгорі химерними літерами.
— Це мав би бути я? — питає хлопчик. Жінка всміхається і складає арку з карт акуратним стосиком.
— Він буде зображувати тебе в нашому ворожінні, — пояснює вона. Ця карта означає рух чи подорож. Карти не завжди мають одне й те саме значення, їхній зміст змінюється для кожної людини.
— То їх, мабуть, важко зрозуміти, — припускає Бейлі.
Жінка знову сміється.
— Іноді, — погоджується вона. — Може, все ж таки спробуємо?
Бейлі киває, і віщунка знову мішає карти, перекладаючи їх угору і вниз колоди, а потім ділить її на три стосики й викладає їх перед хлопчиком під картою з лицарем.
— Обери стосик, котрий тобі подобається, — каже жінка. Бейлі знову дивиться на карти. Одна купка не така охайна, як інші, друга більша за своїх сусідів. Його погляд повертається до тієї, що праворуч.
— Ця, — вибирає хлопчик, і, хоча робить це майже навмання, йому здається, що вибір правильний. Віщунка киває та збирає всі три стосики в колоду, залишаючи той, що він обрав, нагорі. Вона перегортає карти й викладає їх угору картинкою вигадливим візерунком — деякі лежать одна на одній, інші розкладені рядком, — аж поки на столі не лежить із десяток карт. Усі вони мають чорно-білі картинки, схожі на лицаря, деякі простіші, а деякі значно вибагливіші. На багатьох намальовані люди в різній обстановці, на кількох — тварини, а на інших — чаші чи монети, також багацько мечей. Карти віддзеркалюються й вигинаються у скляній кулі, що стоїть поруч.