Бейлі переводить погляд на Крихітку. Дівчинка дивиться не на небо, а на нього, усміхається й відводить очі.
Хлопчик розмірковує, чи не запитати, що вона бачить у зірках.
— Ти не мусиш, якщо не хочеш, — каже Прибамбас, випереджаючи його запитання.
Крихітка повертається, щоб покривлятися братові, але її погляд застигає вгорі, у ясному нічному небі. Бейлі уважно спостерігає за нею. Дівчинка злегка мружиться, і здається, що вона розглядає картину або намагається здалеку прочитати вивіску.
Раптом вона відводить очі, підносить до обличчя руки та притискає пальці в білих рукавичках до повік. Прибамбас кладе руку сестрі на плече.
— Усе гаразд? — питає Бейлі.
Крихітка глибоко вдихає й киває, не забираючи рук від обличчя.
— Зі мною все гаразд, — каже вона приглушеним голосом. — Воно було дуже... яскраве. Аж голова заболіла.
Вона забирає долоні з очей і хитає головою; хай би що її турбувало — уже минулося.
Решту поїздки жоден із них не дивиться вгору на поцятковане зірками небо.
— Вибач, — тихо каже Бейлі, спускаючись іншими гвинтовими сходами до виходу.
— Ти не винен, — заперечує Крихітка. — Я мала б краще подумати. Останнім часом зірки постійно так роблять: показують якесь безглуздя, від якого болить голова. Мабуть, мені потрібно припинити на якийсь час.
— Тобі варто розважитися, — пропонує Прибамбас, коли вони повертаються до гамірного цирку. — Гайда до Лабіринту Хмарок?
Сестра киває, і напружена постава трохи розслабляється.
— Що таке Лабіринт Хмарок? — питає Бейлі.
— Ти ще не був у жодному з найцікавіших наметів, так? — дивується Прибамбас, хитаючи головою. — Тобі доведеться повернутися, ми не встигнемо подивитися все сьогодні. Може, тому в Кри заболіла голова — вона побачила, як ми тягаємо тебе по всіх наметах, де ти ще не бував.
— Бамбас бачить минуле, — раптом втручається Крихітка, змінюючи тему розмови. — Це одна з причин, чому його історії завжди такі цікаві.
— З минулим простіше, — каже її брат. — Воно вже там.
— У зірках? — перепитує Бейлі.
— Ні, — каже Прибамбас, — у людях. Воно прилипає до тебе, як цукрова пудра до пальців. Дехто намагається здмухнути його, але вони завжди з тобою — події й речі, які привели тебе туди, де ти зараз знаходишся. Я можу... ну... читати, але це неправильне слово, воно не пасує й до того, що втіває Крихітка із зірками.
— То ти можеш бачити в мені моє минуле? — дивується Бейлі.
— Міг би, — погоджується Прибамбас. — Але я намагаюся не вдаватися до цього без дозволу, хоча іноді щось вистрибує на мене саме по собі. Ти не заперечуєш?
Бейлі хитає головою.
— Та ні.
Прибамбас уважно дивиться на нього якусь мить, не так довго, щоб Бейлі знітився від його погляду, а трішки менше.
— Я бачу дерево, — каже хлопчик. — Величний старий дуб, де тобі затишніше, ніж удома, але не так затишно, як тут. — Він махає рукою на шатра й вогні. — Здається, що ти самотній, навіть коли навколо люди. Яблука. І твоя сестра — та ще штучка, — додає Прибамбас, саркастично посміхнувшись.
— Схоже на правду, — сміється Бейлі.
— А що за яблука? — втручається Крихітка.
— Моя родина має ферму з фруктовим садом, — пояснює Бейлі.
— Ой, звучить чудово, — зворушується дівчинка. Бейлі ніколи не думав, що ряди невисоких покручених дерев можуть бути «чудовими».
— Ось ми й прийшли, — вигукує Прибамбас, завернувши за ріг.
Хоча Бейлі провів у цирку не так багато часу, він здивований: як він міг досі не бачити це шатро раніше? Намет майже такий високий, як той, де виступають акробати, але вужчий.
ЛАБІРИНТ ХМАРОК
Подорож у всіх вимірах
Сходження на небеса
Тут немає початку
Тут немає кінця
Заходь, де твоя ласка
Виходь, коли забажаєш
Не бійся впасти
Намет має чорні стіни, а посередині височіє велетенська сліпучо-біла споруда. Бейлі не може вигадати, як її назвати. Вона займає майже весь намет, залишаючи лише місце для помосту, що починається біля входу й закручується петлею навколо намету. Підлога вкрита тисячами білих кульок, схожих на мильні бульбашки.
Сама вежа нагадує кілька поставлених одна на одну, наче коржі в торті, химерних прозорих платформ, трохи схожих на хмари. Наскільки видно Бейлі, відстань між рівнями змінюється — десь можна пройти виструнчившись, а десь ледве проповзеш. Подекуди деталі споруди, здається, висять у повітрі, ніби збираються поплисти геть від центральної вежі.