— Ми граємо понад десять років. Коли буде край?
— Змагання закінчується, коли з’являється переможець.
— І скільки потрібно часу? — питає Марко.
— Важко сказати. Попереднє тривало тридцять сім років.
— Цей цирк не протримається тридцять сім років.
— Тоді не чекай так довго. Ти був хорошим учнем, ти сильний гравець.
— Звідки ви знаєте? — мало не кричить Марко. — Ви навіть не мали наміру поговорити зі мною за всі ці роки. Я нічого не зробив для вас. Усе, що я створив, кожна дрібниця, котру я змінив у цирку, уся моя майстерність і кожне видатне видовище — тільки для неї.
— Твої мотиви не впливають на гру.
— З мене досить вашої гри, — кидає Марко. — Я вмиваю руки.
— Ти не можеш вийти з гри, — озивається наставник. — Ти пов’язаний із грою. І з нею. Змагання триватиме. Один із вас програє. У тебе немає вибору.
Марко бере з більярдного столу кулю та жбурляє її в чоловіка в сірому костюмі. Той спритно відхиляється, і куля влучає в захід сонця на вітражному панно.
Не кажучи жодного слова, Марко повертається до наставника спиною. Він виходить із кімнати і не помічає, що Ізобель знаходиться в передпокої, де вона могла чути суперечку.
Хлопець прямує до бальної зали, прокладаючи собі шлях до центру кімнати. Хапає за руку Селію й повертає її обличчям до себе, незважаючи на repa Тіссена.
Марко притискає дівчину до себе в міцних смарагдових обіймах, так міцно, що неможливо сказати, де закінчується його костюм і починається її сукня.
Коли він обіймає її, Селії раптом здається, що в кімнаті більше нікого немає.
Але перш ніж чарівниця встигає висловити своє здивування, його уста торкаються її, і дівчина тане від безмовного щастя.
Марко цілує її так, наче на цілому світі є тільки вони вдвох.
Навколо них повітря закручується щільним вихором, розчахує скляні двері в сад і сплутує роздмухані штори у вузол.
Усі погляди в залі прикуті до них.
А потім Марко відпускає Селію та йде геть.
Щойно він виходить із кімнати, майже всі забувають, що сталося. Пам’ятають лише короткочасне збентеження, у якому звинувачують спеку й надмір шампанського.
Гер Тіссен не може згадати, чому Селія раптом припинила танцювати й коли її сукня змінила колір на зелений.
— Щось не так? — непокоїться він, зрозумівши, що дівчина тремтить.
Містер А. Г** вихором вилітає до передпокою, мало не перечепившись через Крихітку й Прибамбаса, які, розтягнувшись на підлозі, вчать Волопаса й Павича танцювати на задніх лапках.
Прибамбас простягає Волопаса (чи Павича) Крихітці й рушає за чоловіком у сірому костюмі. Бачить, як той спускається до вестибюля, забирає у дворецького сірий циліндр і срібний ціпок та вибігає з парадних дверей. Коли чоловік виходить, хлопчик притискається носом до найближчого вікна й дивиться, як постать минає вуличні ліхтарі, перш ніж розчинитися в темряві.
Тоді до хлопчика підходить сестра, кошенята повсідалися в неї на плечах і щасливо муркочуть. Слідом серед натовпу в передпокої прокладає собі шлях Чандреш.
— Що таке? — цікавиться Крихітка. — Що сталося?
Прибамбас відвертається від скла.
— Цей чоловік не має тіні, — каже він, і Чандреш перехиляється через дітей, щоб визирнути з вікна на порожню вулицю.
— Що ти сказав? — перепитує він, але діти з джемовими кошенятами вже побігли до зали, загубившись у різнобарвній юрбі.
Казочки на ніч
Конкорд, Массачусетс, жовтень 1902
Початок цього вечора Бейлі проводить із Крихіткою й Прибамбасом, досліджуючи Лабіринт — хитросплетіння кімнат, з’єднаних коридорами з різноманітними дверима, аж у голові паморочиться. Тут тобі й кімнати, що крутяться, і кімнати із сяйною шаховою дошкою замість підлоги. Один із коридорів напхом напханий валізами, в іншому — падає сніг.
— Як це можливо? — дивується Бейлі, розглядаючи, як тануть сніжинки, що приліпилися до пальта.
У відповідь Крихітка кидає в нього сніжку, а брат лише регоче.
Поки вони блукають Лабіринтом, Прибамбас так детально розповідає історію Мінотавра, що Бейлі щомиті здається, наче за кожним рогом ховається чудовисько.
Діти дістаються кімнати, схожої на велетенську пташину клітку, але за ґратами темно хоч в око стрель. Люк у підлозі, крізь який вони потрапили всередину, замикається, щойно опустившись, і відчинити його вже не вдається. Схоже, що іншого виходу немає.