Бейлі вирушає на пошуки Крихітки й Прибамбаса, розмірковуючи, чи не захочуть вони навідатися до внутрішнього двору, щоб посмакувати чимось.
Раптом до нього долинають пахощі карамелі, і Бейлі розуміє, що не такий уже й голодний.
Хлопчик тиняється вихлястими доріжками, глибоко поринувши в думки про повні таємниць пляшечки.
Завернувши за ріг, він наштовхується на платформу, на якій нерухомо заклякла жива скульптура, але це не та вкрита снігом жінка, котру Бейлі бачив раніше.
Бліда шкіра цієї жінки сяє, довге чорне волосся, що спадає на плечі, переплетене десятками срібних стрічок. Бейлі здається, що її біла сукня прикрашена чорною звивистою вишивкою, але, підійшовши ближче, він розуміє, що чорні візерунки — це насправді слова на тканині. А коли хлопчик наближається настільки, щоб прочитати текст, дізнається, що це написані від руки любовні листи. Пристрасні й палкі слова звиваються навколо жіночої талії та разом із сукнею стікають через платформу.
Статуя залишається нерухомою, але простягає одну руку, і лише тепер Бейлі помічає, що навпроти жінки у вкритій словами сукні стоїть дівчина в червоному шарфі й тримає багряну троянду.
Жінка рухається настільки невловимо, що це майже неможливо помітити оком, але вона повільно, дуже повільно нахиляється й бере квітку. Пальці злітають, і юна панянка терпляче чекає, поки вони поступово зімкнуться довкола стебла, і відпускає троянду, лише переконавшись, що вона не впаде.
Потім дівчина вклоняється статуї та губиться в натовпі.
Жива скульптура й далі тримає квітку. На тлі її чорно-білої сукні колір видається ще яскравішим.
Коли Крихітка торкається плеча Бейлі, той досі витріщається на статую.
— Моя улюблена, — каже дівчинка, роздивляючись її разом із другом.
— Хто вона? — цікавиться Бейлі.
— Вона має чимало імен, — пояснює руда, — але найчастіше її називають Парамур — Закохана. Я рада, що хтось подарував їй сьогодні квітку. Часом я й сама так вчиняю, якщо нікому іншому це не спадає на думку. Мені здається, без квітів вона має незавершений вигляд.
Статуя стиха підіймає троянду до обличчя. Неквапно стуляються повіки.
— Чим ти займався у вільний час? — цікавиться Крихітка, коли вони йдуть від Парамур до внутрішнього двору.
— Знайшов намет, повний пляшечок і всілякої всячини, але я не певний, що міг туди заходити, — каже Бейлі. — Він був... дивний.
На його подив Крихітка сміється.
— Це намет Прибамбаса, — пояснює вона. — Селія створила його, аби брат мав місце, де зможе потренуватися у складанні своїх історій. Він стверджує, що так простіше, ніж записувати все. До речі, він сказав, що хоче потренуватися в читанні людей, то ми можемо зустрітися з ним пізніше. Часом Прибамбас до цього вдається, щоб назбирати уламки історій. Зараз він, мабуть, у Дзеркальному Коридорі або в Малювальні.
— Що таке Малювальня? — цікавиться Бейлі. Він хотів запитати, хто така Селія, бо Крихітка ніколи раніше не називала цього імені, але зацікавленість наметом, про котрий він не чув, переважила.
— Це намет із порожніми чорними стінами й повними відрами крейди. Там можна малювати, де захочеш. Дехто просто пише свої імена, інші — малюють картини. Бамбас іноді записує свої коротенькі історії, але зрідка й малює щось, це йому теж непогано вдається.
Діти прогулюються двором, і Крихітка вмовляє друга скуштувати какао із прянощами — напій одночасно надзвичайно зігріває і трохи пощипує язик. Бейлі відчуває, як повертається апетит, тож вони з’їдають на двох миску запечених у тісті яблук і пакетик їстівних папірців, детальні малюнки на яких пасують до їхнього смаку.
Потім друзі блукають у затуманеному наметі, де наштовхуються на паперових створінь — звивистих білих змій із миготливими чорними язиками й пташок, що розривають густий туман антрацитовими крильми.
На черевики Крихітки на мить падає тінь якогось невідомого створіння й одразу ж зникає з-перед очей.
Дівчинка божиться, що десь у наметі живе паперовий вогнедишний дракон. Бейлі вірить їй, хоча в голові не вкладається, як папір може дихати вогнем.
— Уже пізно, — зауважує Крихітка, коли вони йдуть від одного намету до іншого. — Тобі не потрібно додому?
— Я можу ще трішки побути тут, — каже Бейлі. Він уже добряче набив руку до того, як прослизнути додому, нікого не збудивши, тож повертається щоразу пізніше.
О цій пізній порі в цирку досі сновигають кілька відвідувачів, і Бейлі помічає, що більшість із них убрані в червоні шарфи. Зовсім різні — від грубих, сплетених із вовни, до тонких мережаних шаликів, але всі насиченого червоного кольору, котрий на чорно-білому тлі здається ще червонішим.