Хлопчик питає в Крихітки, що вони означають, бо навколо миготить стільки червоних плям, що це не може бути простим збігом обставин, і згадує, що юна панянка з трояндою теж мала червоний шарф.
— Це щось на кшталт форми, — пояснює дівчинка. — Усі вони — сновиди. Деякі навіть супроводжують цирк по всіх усюдах. Зазвичай вони затримуються тут довше, ніж решта, а за червоним кольором упізнають одне одного.
Бейлі намагається поставити ще сотню запитань про сновид і їхні шарфи, але Крихітка тягне його до наступного намету, де він, вражений побаченим, змовкає на півслові.
Атмосфера нагадує перший зимовий сніг, ті кілька перших годин, коли все довкола спить під білою ковдрою, м’яке й тихе.
Усе в цьому наметі біле. Жодної чорної цятки, навіть жодної чорної смуги на стінах шатра. Білий колір такий сяйний, що мало не засліплює. Дерева, квіти, трава навколо петлястих, укритих галькою доріжок, кожен листочок і кожна пелюстка — усе досконало біле.
— Що це? — видихає Бейлі. Прочитати вивіску біля дверей він не встиг.
— Це Крижаний Сад, — каже Крихітка, тягнучи його за собою. Доріжка повертає, і діти опиняються на відкритому майданчику, де в самісінькому центрі фонтан розбризкує білу піну по прозорій, укритій візерунками кризі. Уздовж стін намету ростуть бліді дерева, і з їхніх гілок на землю летять водоспади сніжинок.
У шатрі більше нікого немає, ніщо не порушує навколишньої тиші. Бейлі пильно розглядає троянду, і хоча вона холодна, застигла й біла, якщо нахилитися ближче, можна відчути слабкий аромат. Пахощі троянди, криги й цукру. Запах нагадує про квіти із цукрової вати, котрі продають у ятках на внутрішньому дворі.
— Давай пограємо в хованки, — пропонує Крихітка, і Бейлі одразу погоджується. Дівчинка розстібає пальто й кидає його на застиглу лавицю. У білому костюмі її майже не можливо розгледіти.
— Так нечесно, — кричить Бейлі, коли Крихітка зникає під розлогим вербовим гіллям. Він біжить за дівчинкою серед дерев і кущів, крізь хащі троянд і виноградні лози, де час від часу миготить її руде волосся.
Бухгалтерія
Лондон, березень 1900
Чандреш Крістоф Лефевр сидить у кабінеті за велетенським столом із червоного дерева, а перед ним стоїть спорожніла пляшка бренді. На початку цього вечора десь був і келих, але Чандреш загубив його ще кілька годин тому. Від безсоння й нудьги він узяв собі за звичку блукати ночами з кімнати до кімнати. У якійсь із попередніх він загубив і свій піджак. Уранці його знайде покоївка й делікатно не промовить жодного слова.
У кабінеті він намагається попрацювати, час від часу прикладаючись до пляшки. Робота здебільшого складається з того, що чоловік шкрябає щось ручкою з пером на клаптиках паперу. Він не працював по-справжньому вже кілька років. Не мав жодних нових ідей, жодних нових постановок. Звичний цикл підготовки, утілення ідеї та руху до нової перервався, а він навіть не знає чому.
Усе здається Чандрешеві безглуздим. Ця ніч, та й усі інші, незалежно від того, скільки бренді залишилося в пляшці. Усе мало працювати інакше. Ти починаєш проект, розвиваєш його, працюєш над ним, а потім випускаєш у світ, де зазвичай він стає самостійним. Тоді ти більше не потрібен. Це не завжди приємно, але так усе працює, і Чандрешеві це добре відомо. Ти пишаєшся, ти отримуєш прибутки і, навіть якщо трохи тужиш, усе одно рухаєшся далі.
Цирк залишив його далеко позаду, пливе вперед, розпустивши вітрила, а Чандреш навіть не здатен відштовхнутися від берега. Він мав більш ніж достатньо часу, щоб оплакати одне своє дітище й загорітися іншим, але немає жодної іскри, з якої розгорілося б вогнище чогось нового. Жодних нових спроб, нічого кращого чи визначнішого — і так уже мало не чотирнадцять років.
Можливо, думає Чандреш, він перевершив самого себе. Але це неприємна думка, тож він топить її в бренді й намагається ігнорувати.
Цирк набрид йому.
Найбільше цирк обтяжує саме в такі миті, як зараз, коли западає ніч і вже видніється денце в пляшці бренді. Ще не надто пізно, у цирку ніч лише починається, а тиша вже нестерпна.
А зараз, коли обміліли чорнила в ручці й бренді в пляшці, Чандреш просто сидить, бездумно проводячи рукою по волоссю, і тупиться крізь кімнату в нікуди. У вкритому позолотою каміні догорає вогонь; високі полиці, заставлені цікавинками й рідкісними штуками, зникають у затінку.