— Гаразд, — кинув я зі злістю. — Фадіра Аїна звикла наполягати на своєму. Можете залишитися моїми служницями. А тепер налийте мені вина і йдіть у свої кімнати.
Я глянув на неї знову і швидко змінив рішення:
— Утім, мені саме потрібна жінка. Ти залишишся, Фіалло.
— Пробач мене, пане, але ти був занадто довго занурений у смуток.
— І що це має означати?!
— Ти хворий від страждань, мій пане. Одна дівчина не впорається з таким болем. Сьогодні тобі потрібні ми втрьох, і нам доведеться віддати тобі все. Дозволь нам зайнятися тобою і не думай ні про що. Я обіцяю, вранці ти прокинешся усміхненим.
Вранці з’ясувалося, що Аїна знову мала рацію.
Я продовжував відчувати втрату і сумував за своєю вчителькою, але дівчата зуміли зробити так, що біль із кожним днем зменшувався. Я відчував себе восковою табличкою. Їхні руки, губи, язики і лона поступово стирали з мене Аїну і вписували себе. Але, як вона і передбачала, ні те, ні інше не було коханням. Мудра Аїна знала, що була для мене менторкою і майстринею. Довіреною особою. Кимось, кого я міг прийняти за рівного собі і полюбити всім серцем. Віддати їй не тільки бажання, але й повагу, чуттєвість, турботу і ласку. Розділити кожну таємницю і прислухатися до кожної поради. Вона знала про це і тому намагалася не виказати мені ані краплі почуттів.
Мої дівчатка були солодкими і чуттєвими. Засипали мене винахідливими пестощами і прибігали на найменший кивок. Виконували найдурніші мої побажання. Чого б я не схотів — вони неодмінно горіли пристрастю і запалом. Мої кімнати були сповнені дзвінким сміхом, немов я тримав зграйку співочих пташок. Однак вони залишалися служницями і демонстрували це на кожному кроці. Я був принцом. Майбутнім імператором. Вони — покоївками. І так мало лишитися.
Я не виходив тоді в місто.
Ситуація за цей час не змінилася. Каравани забезпечували мінімум основних потреб, під стінами палали багаття, патрулі більш-менш утримували порядок у великих містах. Щоранку на вулицях збирали кілька возів трупів. Здавалося, слід просто дочекатися дощу. Але дощ не хотів іти, немов небо забуло, як це робиться.
У палаці безперервно говорили про стару ідею, яку давно мали реалізувати. Про підведення до міст чистої води з гірських річок і льодовиків, яка мала текти кам’яними руслами, що стояли б на стовпах. Їх треба було поступово знижувати, аби вода, завдяки нахилу, сама текла до міст. Русла ці тягнулися б на сотні стай. Колись мій дід намагався побудувати щось подібне, але трапився землетрус небувалої сили, і будова перетворилася на сміття. Крім того, в усіх містах потрібно було побудувати цистерни для дощової води, як у пустельних селищах. Але поки тривала посуха, не можна було й мріяти про те, щоб почати такі роботи.
— Останній дощ був ранньою весною, — сказав Ремінь, укладаючи на столі сувої доповідей і рапортів. — Це шість місяців тому. Рівно за десять днів після того дощу із серця Нагель Зиму прийшла Вогонь Пустелі. Нагель Іфрія.
— І тоді все почалося, — промовив я. — Я досі тримаюся думки, що це гнів богів.
— Ця думка нічого не дає. Особливо враховуючи, що пророчиця воліла б, щоб так думали.
— Хто побачив її першим?
— Військо. Десятка піхоти з тринадцятого тимена, званого «Сонячним», з Камірсару. Це був караул біля криниці на торгівельному шляху перед кишлаком Шилгириз. Лучники і пустельна колісниця. Вона сказала їм: «Я приходжу з-під землі та приходжу з пустелі. Несу вам слово гніву. Тому що ви порушили закон Підземної Матері і роздерли світ. Осквернили святе лоно землі егоїзмом, насиллям і хіттю. Зараз ви підете зі мною або спопелієте, бо я — Нагель Іфрія, Вогонь Пустелі, і несу святий вогонь гніву. Вогонь, який очистить світ і віддасть його Матері. Так, щоб все стало єдиним».
— І що сталося з тими солдатами?
— Уцілів командир. Тому ми про все дізналися. На жаль, той чоловік після цього збожеволів і повісився. Там були ще купці, які прийшли до колодязя. Деякі до сьогодні її соратники, дехто втік, решта загинули, нібито в пустельній бурі, що прибула на її гнівний поклик. Вихори розпеченого піску, які обдерли з них плоть, залишивши лише кістки. Але спершу вони вирішили, що вона божевільна. Коли хтось приходить зі сходу з Нагель Зиму, та ще й один, зрозуміло, що він може виявитися жертвою сонячного удару. Хотіли дати їй води, але вона почала лаятися, поки командир не нацькував на неї своїх бойових леопардів. Нібито тих самих, які тепер постійно її супроводжують. Тільки зараз у них дивні золоті очі. Хтось стверджує, що вони сліпі, інші кажуть, що тепер вони бачать набагато краще. Це не має значення, Молодий Тигре. Я не знаю, чим є та жінка, але все, що нам відомо, перемішано з казками. До того ж частину з них вона сама розпускає. Гадаю, вона просто Та, хто Діє. Справжня, як у старих легендах. Можливо, вона знайшла зниклі імена богів. Її потрібно вбити хоча б за одне це. Вона небезпечна, мов скажений пес, і настільки ж непередбачувана.