— Але ж Ті, хто Діють, прив’язані до урочищ, — зауважив я. — А вона, схоже, ходить де забажає.
— Часом урочища змінюють Тих, хто Діє, і роблять так, що ті можуть нести частину сили в собі. І знову я повторюю старі казки. Сам я ніколи нічого такого не бачив. Зате бачив, що відбувається, коли хтось починає творити. З’являються примари і потвори, народжені жахами, і потім вони живуть деякий час, немов справжні. Відбуваються дива. Розквітає каміння, речі змінюють свою форму і природу. У хворий, божевільний спосіб. Те ж саме трапляється з людьми, які перебувають поряд із Тим, хто Діє. Вони вмирають, змінюють свою природу і хворіють дивним, потворним чином. Усе закінчується, коли це торкається Того, хто Діє особисто. Зазвичай швидко. На жаль, усі Діючі, кого я знав, були божевільними. Твій дід хотів використовувати їхню силу в армії, але це було абсолютне фіаско. Вони не могли зробити найпростіші речі два рази поспіль. Одного разу виходило, іншого — ні. Або виходило, але навпаки. Через це ми втратили більше, ніж вороги. Але тут ми маємо справу з чимось іншим. Схоже, Нагель Іфрія робить, що забажає, і їй це вдається.
— Чи може Діючий викликати посуху?
— Ні. Це надто складно. Адже ми не знаємо, чому дощ іде чи не йде. Той, хто Діє може щось підпалити, змінити або створити, але не підніме гори і не перетворить її на вулкан.
— А боги… тобто надаку?
— Теж ні. Мабуть. Вони ніколи такого не робили. Напевно, не можуть або їм не дозволено.
— Я думаю… Може, надаку теж народжуються, і ця Нагель Іфрія — просто новий різновид? Невизначена, тому що молода.
— Тоді чому вона звертається до Підземної? Якби сама була надаку, бажала б почестей для себе. Утім, я ніколи не чув, щоб з’являлися нові надаку. Ось уже сотні років вони одні й ті самі. Здається.
Так виглядали наші ранкові рапорти про стан держави. Замість того, щоб аналізувати торгівлю, політику і військо, ми займалися посухою і пророчицею. Від цього не можна було втекти.
Вулиці міста майже спорожніли. Ми йшли з Брусом через залиті сонцем площі і дивилися на нечисленні прилавки, що наразі працювали. Перехожі крадькома шмигали в затінку й бічними вуличками. Усі носили куртки і штани в бурих кастових кольорах. Таверни ховалися за зачиненими віконницями, і важко було сказати, відкриті вони чи ні. Доводилося стукати і чекати. Іноді двері відчинялися, і можна було прослизнути крізь щілину в похмуре, задушливе нутро, де сиділи мовчазні люди з обличчями, прихованими під каптурами пустельних плащів або під капелюхами.
На стінах часто зустрічався символ Підземної Матері або написи на кшталт: «Зважайте на пустелю! Наступає Вогонь!»
Але, крім цього, в Маранахарі панував спокій. Скрізь, крім площ і храмів, де видавали воду, тому що там завжди клубочився натовп. Однак це був дивний спокій — мертвий і страшний. У повітрі висіло якесь очікування. Немов наближалася гроза або мав вибухнути вулкан.
На перехрестях стояли намети зі списів і плащів, у них сиділи солдати з червоними обличчями і обпаленими сонцем спинами, без шоломів, з накритими мокрими хустками головами.
Було не тільки спекотно, але і душно, а повітря було сіре від мух.
А потім настала та ніч… Страшна ніч другого повного місяця. Я спав поверховим, хворим сном, мокрий від поту, багаторазово прокидався, у мене було враження, що я взагалі не сплю, а просто лежу в темряві, дивлюся на нічний сад і вслухаюся в легкий подих моїх дівчаток. Утім, я напевно бачив сни, бо мені здалося, що я бачу фігуру в каптурі, яка наближається з боку озера. Вона була в дуже широкому плащі, що сяяв яскравим червоним і розширювався донизу, а долоні ховала в широких рукавах. Я не бачив обличчя — лише овальну діру каптура, наповнену чорнотою. Плащ легко розвівався і підносився, ніби найтонший муслін або зім’ятий найтонший сувій. І відсвічував темно-помаранчевим блиском, відкидаючи нудотне руде світло на озеро, траву та кущі. Усе навколо миготіло, а на патіо стояла похмура фігура в каптурі, одягнена в плащ із полум’я.
Я знав, на що дивлюся. Це Нагель Іфрія. Вогонь Пустелі. Вона прийшла по мене.
Я прокинувся з таким почуттям, ніби падав. Знову лежав у спальні, весь мокрий від поту. Почув шепіт моїх дівчаток. Настільки тихий і легкий, що сприйняв би його за шурхіт вітру в листі, але вітру не було вже місяці. Крім того, я відчував лоскіт на грудях, немов по них повзала муха.