— Я не сплюндрую честі свого клану! — крикнув я. — Ми — кірененці! Ми — Клан Журавля! Ти ж пам’ятаєш?! «Ніхто не залишиться на самоті, коли вороги владарюють. Ми не віддамо ані його тіла, ані його душі. Де б’ється один, туди прийдуть усі решта! Нікого не буде залишено, нікого не буде забуто!» Ти пам’ятаєш, Ременю? Там б’ються наші брати, а ти хочеш, щоб я втік?!
— Те саме кричав твій прадід. Але він послухався, і завдяки цьому ми отримали Тигрячий Трон і відродилися з попелу. А зараз ти підеш, тохімоне. Пам’ятай, чому я тебе вчив. Брус тебе поведе. Він знає, куди йти і що робити. Неси в собі все те прекрасне, що буде знищено сьогодні вночі. Пам’ятай про мене, про Аїну, про Іріссу, про твого брата. Пам’ятай про всіх. Пам’ятай про Маранахар, який нині вмирає. Пам’ятай. Тепер ти — єдина жива пам’ять. Якщо загинеш або забудеш, ми теж усі загинемо по-справжньому. Іди, Молодий Тигре. Іди Шляхом Угору. А потім повернися і відбудуй Кіренен.
Ремінь поклав на стіл два вузькі нарукавні щитки. Занурив руку по лікоть у перший і підняв його потрійним вістрям вгору, а потім притиснув ним другий щиток і засунув туди другу руку.
Крики і тупіт у коридорах лунали дедалі ближче.
Брус взяв мене за плече. Обережно, але рішуче:
— Уже час, пане.
— Ні! — крикнув я. — Ще ні! Усі загинули! Дозволь мені хоча б попрощатися з ними. Я не можу втратити ще й Ременя! Я — імператор! — Я вирівняв поставу. — Син Клану Журавля, я не порушу наказу мого батька, але ти підеш зі мною.
— Не тільки ти отримав свій останній наказ, тохімоне. Мій звучав так: «Простеж, щоб вони втекли».
Пролунав гуркіт виламаних дверей. Дошки полетіли на саму середину, між сувоями і килимами. Крізь щілину було видно чорні, лискучі від дощу і крові обладунки — так ніби там клубочилися комахи.
Ремінь махнув руками і скреготливо схрестив вістря, викрешуючи іскри. А потім обернувся і раптово обійняв мене — обережно, щоб не перерізати мені горлянку гострим, як бритва, тризубцем, що стирчав зі щита. І поцілував у чоло.
— Іди, Ромассу, — сказав.
«Іди, моє життя».
Брус потягнув мене за руку.
Розділ 7
Танцюючі Змії
Далека дорога, довгі шляхи,
Довга теж людська туга
Невідомо, чи дійдеш до мети,
Це вирішить доля.
Кораблі Зміїв відпливли. Не знаю — на інший бік фйорду або взагалі забралися звідси. У будь-якому разі в порту їх не видно. Хай кожен і може приїхати на осінній ярмарок, та Людей Змія тут бачити не бажають. Що для мене вкрай невигідно, бо поки що це єдиний слід, на який я натрапив. Треба було б притиснути якогось Змія. Проблема в тому, що вони не схожі на компанійських хлопців.
Я вештаюся набережною і зазираю до багатих обмінників. Серед інших, до гаряче рекомендованого мені Груля Солом’яного Пса. Шукаю речі.
Переглядаю цілі купи дрібничок, від погляду на які у кожного антиквара запітніли б контактні скельця. Запонки, шпильки, ножі, кубки, кресала, амулети, біжутерія. Деякі грубі, інші на диво тонкої роботи. Плетені візерунки нагадують складні вузли на ременях або сплутане коріння. Стилізовані звірі, людські фігури і знаки найдивніших абеток. Литі, ковані, гравіровані та шліфовані. Дива.
Але я шукаю… запальнички. Італійську біжутерію. Губну помаду. Швейцарський ножик. Компас. Прості туристичні гаджети зі спортивної крамниці. Ампули мегапірину. Бінокль. Складані столові прибори з нержавіючої сталі. Зубні щітки. Усе, що завгодно. Жодної електроніки, а лише прості речі, які можуть тут працювати й дивувати. Наприклад, ніж пірнальника міг викликати тут фурор і бути проданим за чималі гроші. Ніж пірнальника — гострий як бритва, плаваючий, у піхвах з чорного і яскраво-жовтого пластика.
Нічого.
Коли питаю про плаваючий ніж, який не треба заточувати, про металеві, але легкі пляшки, в яких гарячий напій залишається гарячим, а холодний не нагрівається, хай би навіть пляшка лежала на сонці, або про скляну маску, в якій видно під водою — зустрічаю погляд, повний співчуття і легкого відсторонення. Ніхто не крутить пальцем біля скроні, але це, мабуть, тому, що в них божевілля не зовсім асоціюється з мозком.
Замість цього мені показують камінь, який завжди показує дорогу, якщо його підкинути вгору; барабан, який закликає вовків, сокиру, яку варто покласти перед від’їздом під ліжко, і тоді це неминуче наведе смерть на коханця дружини.