Я сідаю і відразу відчеплюю від пояса ріг. Ґрунальді знімає кришку з глечика і нюхає вміст.
— Після місяців у морі, — каже, — будь-яке пиво добре. Навіть те, що страндлінґи варять на осіннє віче з цапової сечі, риб’ячих кісток і помиїв. Знають, що мореплавці осушать усі діжки.
— Коли почнеться віче? — питаю я.
— Не знаєш? Воно вже триває.
Відчуваю себе наче у школі. Чому завжди всі все знають, а я — ні. Це наче поганий сон. «До коли потрібно здати хімію? — Ти що, не знаєш? До вчора!» І потім так усе життя.
Я встаю.
— Я повинен туди піти! Я ж вам казав, що декого шукаю. Хотів це там оголосити.
Атлейф хитає головою:
— Це так не робиться. У Колі Каменів вони не дозволять тобі нічого оголошувати. Там відбуваються великі наради стирсманів і найважливіші суди. Там вирішують суперечки між цілими землями. Не можна просто увійти і щось оголосити, тим паче, що ти — чужинець. А малих кіл, де розбирають звичайні суперечки, надто багато. До того ж там повно роззяв. Вони сидять навіть на скелях і деревах, бо хочуть спостерігати за поєдинками. А може, буде й кара. Найми крикуна.
— Кого?
— Він має рацію, — каже Ґрунальді. — Крикуна. Того, хто має гарну пам’ять і гучний голос. Даси йому пару мідяків, і він ходитиме по місту і ярмарку, кликатиме тих, кого ти шукаєш, казатиме, де ти сидиш. Сюди приїжджають люди шукати тих, хто поплив за море і не повернувся, жінки розпитують про своїх чоловіків, люди й самі по собі губляться щомиті, тут же моряків — як оселедців у бочці. Легко знайдеш крикуна, вони строкато вбрані і мають палиці з півнячим пір’ям на кінці.
Тож я наймаю крикуна, одягненого в яскраву куртку, обшиту латками найрізноманітніших кольорів і дзвіночками. Виглядає він як блазень, але дійсно має чудову пам’ять. Уявлення не маю, як він це робить. Головне, що від виду срібного секанця він аж кипить від ентузіазму. Після декількох спроб вигукує повний опис розшукуваних, трохи спотворюючи прізвища, а також цілком зрозуміле повідомлення англійською: «Евакуація! Повертайтеся додому! Рятувальний загін на місці! Шукайте Ульфа Нічного Подорожнього. Станція Мідґаард-ІІ, повертайтеся додому!» Голос у нього немов єрихонська труба. Від першої ж спроби у мене дзвенить у вухах.
Формулювання «rescue team is here» щодо до мене одного — занадто гучне, але я не хочу відбирати в моїх загубленців надію. Нехай уявляють евакуаційний загін з десятка осіб, обвішаних обладнанням. Якщо зрозуміють, що означає «рйатувални заїн на міс-сі!», звісно. Тепер можу повернутися до столу і спілкуватися, піднімаючи ріг з почуттям виконаного обов’язку.
— Ти хотів іти з нами, коли ми купуватимемо рабів, — зауважує Атлейф. — Нам доведеться купити десь двадцять чоловіків і кілька дівчат. Я двох, Ґрунальді двох. Потрібні і на весла, і в будинок.
— Піду. Справа в тому, що ті, кого я шукаю, могли потрапити в неволю. Звідки беруться невільники?
— Ну, спочатку якийсь невільник зустрічає невільницю, а потім… — схоже, незважаючи на коров’ячі очі, на моєму обличчі все ж помітні якісь емоції, оскільки Останнє Слово раптово замовкає.
— Я питаю, чи хтось тут полює на людей, щоб потім їх продати?
— Ні. Їхні родичі тебе вбили б. У вас так роблять? Усі одне одного хапають і продають? Це бранці з чужих країв, іноді в’язні. Також, трапляється після родових чвар. А ще є закон, за яким злочинець може бути відданий потерпілому, аби відпрацювати провину. Але це не назавжди: бранці йдуть у неволю на десять років, в’язні — на двадцять, а засуджені — на скільки присудять.
Я хочу ще про щось запитати, але раптово біля нашого столу виростають двійко місцевих у повних обладунках: один із сокирою в руках і зі щитом, другий — із коротким списом.
— Ти — той дивний чужинець, якого називають Нічним Подорожнім, і який мешкає в Гарячого Кременя?
— Так, — кажу я, відчуваючи занепокоєння. — У чому справа? На нього знову напали?
— Тобі тре йти до суду. Під Глід Істини.
Перед моїми очима моментально постає образ вулички з трьома трупами Людей Змія, а потім перспектива утоплення в сітці з вуграми. Цифрал реагує на удар страху і відразу активується.
Драккайнен кинув на вартових довгий погляд, розраховуючи сили. Незважаючи на зброю, вони не здавалися йому небезпечними.
Атлейф відставив ріг і дуже повільно підвівся з лавки, дивлячись на прибулих. Ґрунальді сунув у рота великий і вказівний пальці і оглушливо свиснув.
На одному з «вовчих кораблів» пролунали крики і тупіт ніг.