Я на кораблі.
Лежу на дерев’яній підлозі, на кількох товстих, але брудних хутрах, кинутих одне на одне.
Загострюю зір і бачу, що трохи віддалік — між шпангоутами, під вигнутим бортом — лежать мої тюки, сідло і торби.
Знаходжу мазь проти забиттів, а ще аерозольну пов’язку та регенераційний комплекс. На щастя, перев’язані вчора рани не відкрилися. Білі смуги перев’язки підтримують, відживлюють, дають рані дихати й лікують. Зате на долоні я заробив укісний шрам від основи вказівного пальця до середини кисті. Мабуть, порізався об той диск.
Як і щовечора. Портативна клініка. Вуко Драккайнен — одноосібний травматологічний загін.
Накладаю ще пов’язку на щиколотку і, майже не кульгаючи, знаходжу собі свіжий одяг, а потім виходжу на палубу.
Я на «вовчому кораблі» Людей Вогню. На палубі в залізному казані тліє вугілля, на ньому лежить решітка, де шкварчать шматки м’яса.
— Це було щось! — кричать, побачивши мене. Хтось дає мені ріг. Я п’ю. У мене досі паморочиться в голові й болять усі м’язи, немов я розвантажив причіп піску вилами.
— Але я сміявся, коли та штука полетіла в натовп!
Але ж у вас, люди, є почуття гумору.
— Ми думали, він тебе поранив, — пояснював Атлейф. — Тож принесли тебе сюди. Усі твої речі ми забрали від Лунфа. Кінь — під палубою. Там, на носі, є таке місце. Прив’язаний і з їжею. Не хотів від тебе відходити. На корабель ми спершу занесли тебе, а потім він сам зайшов по трапу. Вірний кінь. Варто було за нього битися з тим Змієм. Залишайся з нами, Нічний Подорожній. Якщо захочеш шукати тих своїх — варто мати місце, куди можна повернутися і де можна розпалити багаття. У моїй садибі місця вистачить.
— Дякую, Атлейфе, — відповідаю я. Що ще тут сказати? Усе одно я збираюся на Землі Зміїв, а це по дорозі.
Сідаю на згорнутому вітрилі під плетеним наметом, розбитим на борту біля кубрика.
Ґрунальді піднімається широким трапом і спритно перескакує на палубу. Сідає і простягає руку, йому одразу ж дають повний ріг.
— Благослови тебе боги, Спалло, — каже він із надмірним пафосом і критично тицяє в шматок м’яса, що лежить на решітці. — Цілий? — питає мене, відриваючись від рогу.
— Житиму.
— Я ходив потеревенити з добрим Лифдаґом, який перший, коли треба викликати когось у Коло Вогню і останній, коли потрібно битися. У мене є новини, — він тягнеться за м’ясом, надкушує шматочок, якусь мить жує, потім перегинається і випльовує все за борт. Знову кладе м’ясо на решітку і тицяє кінчиком ножа.
Я терпляче чекаю.
— Його люди і справді впізнали твого коня. Лифдаґ розлютився. Він любить удавати крутого та вважає себе великим стирсманом. Скаржився за пивом, аж тут до нього підсів якийсь Змій і каже, що у нього теж є до тебе справа, оскільки ти вбив його родичів. Це він підказав Лифдаґові викликати тебе в Коло Вогню і присягнув, що сам битиметься. Ба більше, заплатив йому за це. До речі, ось твої п’ять марок відшкодування з вибаченнями від Лифдаґа. Просив, щоб я тобі їх передав.
— І все це Лифдаґ розповів тобі по-дружньому? — машинально беру жменю срібла.
— Ми потоваришували, бо я запропонував йому Коло Вогню. Сказав, що в мене теж є до нього справа, оскільки я знав його шурина, який колись мав допомогти мені в морській битві. Він мене обдурив і відплив, а я втратив людей і повернувся без здобичі, поранений, на кораблі з пробоїною. Нас підбили з балісти, мало все не згоріло. Оскільки той шурин уже мертвий, я сказав, що він матиме честь сам вирішити цю справу. До того ж розмовляли ми над прірвою, де людям легко подружитися, навіть якщо хтось із них зветься Годувальником Риб.
— А що ти зробив би, якби він погодився?
— Тоді б я не змарнував би цього нудного віче.
Ґрунальді вгризається в ріпу і хрустить, немов кінь, а я не знаю, дякують тут у подібних ситуаціях чи це варто проігнорувати. Усе ж дякую йому. Він сміється.
— Це не перша моя справа зі Зміями, — кажу я. — Учора один із них розпитував про мене, хоча не міг мене знати. Сьогодні інший хотів мене вбити. Перед тим ще троє напали на мене ввечері в місті.
— Так це ти убив тих трьох?! — Ґрунальді хихоче, хлопаючи долонею по коліну, і давиться ріпою. — Змії жадали помсти, але їм сказали, що ті самі повбивали один одного по п’яному ділу. Добре мати на борту того, хто вбиває Зміїв!
— Схоже, їх ніхто не любить. Мені вже їх шкода.
— Тому що ти їх не знаєш. Вони живуть на гірських пустках і розважаються знанням Тих, хто Діє. Уподібнюються до плазунів і живуть так само. Кажу тобі, Ніт’їсефні, якщо якийсь Змій скаже тобі, що день хороший, відразу перевір, чи взагалі зараз день, і що він хоче таким чином отримати. Ми тут всі хлопці неласкаві, але Змії — це щось особливе. Вони гірші за амітраїв. Нам, Людям Вогню, до них близько — через гори. Їх нічого не цікавить, тільки золото і той їхній божевільний бог, якого вони кличуть Смейрінґом. Викрадають людей — і на морі, і в чужих країнах, і вдома — та ріжуть їх у храмі Змія. Кажуть, приносять у жертву навіть власних дітей. Їхні баби намагаються чаклувати. Скажу тобі, ми краще за інших знаємо, які вони, ці Змії.