— Мені доведеться вирушити до них. Зниклі могли до них потрапити.
— Прийми добру пораду від того, хто багато бачив і бажає тобі добра. Пливи з нами. А коли будеш в Землях Вогню — знайди собі гарну місцинку на нашому озері і побудуй хату. Оплач тих, кого ти шукаєш, і постав їм камінь, щоб не зникла пам’ять. А якщо знову з’явиться бажання піти на Землю Зміїв, то піди в сарай та повісся на віжках.
— У нас так не робиться, — кажу я йому, — ми нікого не залишаємо. Я обіцяв, що знайду їх, звільню, якщо буде треба, і заберу додому. Так воно й буде. Оплакуватиму їх, тільки побачивши мертві тіла.
Ґрунальді раптом схиляє голову, хмуриться і робить ковток пива. Потім довго дивиться за борт на будинки, човни біля причалів і вогні, що палають повсюди. З берега лунають пісні і крики. Він насилу ковтає слину.
— Я зрозумів, про що ти, — каже. — У нас так само, і колись ми теж повернемося до Крижаного Саду за нашими.
Потім він замовкає і більше не говорить на цю тему. Я вже зрозумів, що не варто розпитувати про болючі речі. Захоче — сам мені про це розповість, сам почне. А ні, то доведеться поставитися до цього з розумінням. Розпитувати не можна.
Я чую басове каркання.
Невермор сидить на верхівці щогли і чистить дзьобом пір’я. Ну, значить, ми в повному комплекті.
На березі раптом лунають різкі крики і сміх, змішані з кількома страшними вересками відчаю. Одні кричать з ентузіазмом і радістю, а інші шлють у небеса відчайдушні скарги.
— Що відбувається?
— Приплив «вовчий корабель». Це той, що саме підходить до берега. Судячи зі знаків, він із Землі Орлів. Жінки Орлів приїхали в Зміїну Горлянку зустріти своїх чоловіків. А деякі власне дізналися, що повернуться, як і приїхали, — самі. Це ті, хто кричить. Побачили перевернуті щити своїх чоловіків, вивішені на борту. Вони вже нікого не привітають.
— Навіщо ви йдете в море?
— Хто знає? Хтось народжується бідним і може або скаржитися на долю, або взятися за меча і шукати щастя. Потрібно торгувати, битися або найматися до чужих правителів. Потім, щоб купити невільників, корів, землі, збудувати будинок, дати придане дочкам, забезпечити добробут жінкам. Адже ми — мандрівники моря. Ми не вміємо інакше. Колись війна вигнала нас із нашої землі. Прийшов Амітрай і спалив наші будинки. Залишилися ми, нащадки тих, хто жив на березі. Коли стало вже неможливо битися, ми сіли на кораблі і знайшли нову землю тут. Але з кораблів ми вже не зійдемо. Така наша доля. Часом хтось перестає плавати. Залишається в будинку, дивиться, як ростуть дерева, качає дітей, веде плуг. Але проходить рік, два — і він більше не може. Виходить до води і дивиться на хвилі. Чому гуси мандрують? З нами так само. Баба, яка зазвичай сумує, втомилася від тебе і не може витримати, що вже пів року не керує домом. Носить ключі, але їй доводиться зважати на тебе. Мусить постійно дивитися на твою пику. Насміхається над тобою, що ти бідний і боїшся зустрітися з долею у двобої. Що ти постарішав, і користі з тебе стільки ж, скільки зі старого вола. Деякі п’ють, топлять свій розум у пиві. І щодня одне й те ж.
Тож вони беруть щит, шолом, меч і піднімаються на палуби. Не знаю чому, але інакше ми не можемо. Може, тому, що в нас відібрали нашу справжню землю? Але ти піднімаєшся на «вовчий корабель», і все стає інакше. Цвілий коржик, який вдома ти і псу не кинеш, на кораблі — царська їжа. Усе може трапитися. Повітря знову легке, пахне сіллю і смолою. У тебе меч у руці, зірки над головою, і ти знову вільний. Випробовуєш щастя. Може, повернешся багатим, як король, а може, не повернешся взагалі. Потім тисячі разів кажеш собі, що більше ніколи. Проклинаєш власний розум і те, що не міг всидіти на суші. Б’єшся невідомо з ким, тонеш у штормах, іноді потрапляєш на таку землю, яку краще будь-якою ціною оминати. Але потім повертаєшся. Твоя дружина здається тобі кращою від усіх принцес півдня, а будинок — кращим від палацу. А потім минає півроку, настає весна, і знову вдома робиться тісно: стеля стає низькою, повітря — густим, а пиво — слабким. Дні знову стають короткими й однаковими. І ти знову починаєш дивитися на воду. Так вже воно повелося. Бувають жінки, що відчувають те саме — вони плавають з нами. Але рідко. Зазвичай вважають за краще управляти домом, невільниками, дітьми й торгувати. Коли нас немає, всім керують жінки.