— Я розумію, що ти говорив про «дивитися на воду», — відповідаю я йому. — У моєму житті було точно так само.
Я набиваю люльку і дивлюся в темряву. Скільки в мене було будинків? Скільки жінок? Скільки років? Стільки разів я відчував себе старим і втомленим від життя, але там, удома, не було «вовчих кораблів», на які можна було б зійти. Жодного способу змінити долю простим мечем.
А тому: водій гуманітарних конвоїв, контрабандист, бізнесмен, військовий кореспондент, пірнальник на буровій платформі, шукач затонулих кораблів, нероба, найманий шкіпер, автогонщик — чого я тільки не робив? Десятки професій. Я не міг погодитися лише на те, що було незмінним день у день. І ніколи — на довше, ніж на кілька чи кільканадцять років. Біла ворона. «Adrenaline addicted», — казали лікарі. Недорозвинена особистість. Криза середнього віку. Тільки в моєму світі середній вік може тривати і сто років.
Усвідомлюю, що хочу лягти у ванну, сходити по магазинах, пропилососити підлогу, знайти Дейрдре, забрати її додому, прокидатися поруч із нею і бачити у вікно Адріатику і Палміжану з іншого боку перешийку. Хочу напитися капучино і сходити до театру. Я сумую за спокоєм, друзями, вулицями, на яких ніхто і ніщо мені не загрожує. Але справді, мине кілька місяців, і я засумую за руків’ям меча, простими і темними людьми в кольчугах і дріжджовим пивом. І знову буде те саме. Теж почну «дивитися на воду».
Ми мовчимо.
Ми розуміємо один одного. Я і дикун, чи то вікінг, чи то пірат з іншого кінця Всесвіту.
І це добре.
Вранці, після ночі, проведеної в переповненому, тісному трюмі, екіпаж сходить на сушу — на ринок невільників. Але спершу — великий підрахунок срібла і потрушуванняя капшуками. Кожен по п’ять разів оглядає кожну монету, підраховує, позначає щось на шматочках кори.
— Навіщо нам самим гребти веслами, — каже хтось. — Та й удома вони стануть у пригоді. Мені доведеться звільнити трьох цього року, тож потрібно докупити, бо нікому буде працювати.
— І що з ними буде?
— Отримають браслет свободи з моїм знаком, марку сріблом і підуть собі. Хоча Кідилай, певно, залишиться. Він уже старий. Звик до Узбережжя Вітрил. Звик казати, що йому заманеться і користуватися своїм розумом. Збудує собі хату і залишиться в мене, але тоді мені доведеться щось йому платити. Домовимося. Побачимо, що скаже жінка.
На ринку натовпи. Раби сидять в наметах, скуті залізом по руках і ногах. Деякі хворі, деякі поранені. Між перегородками ходять покупці, оглядають, смикають за волосся, обмацують м’язи, дивляться на зуби. Жінки сидять уже голі, немає сенсу щохвилини зривати одежину і воювати з ланцюгами. Жахливе видовище. У мені все перевертається, коли я на це дивлюся.
Пригадується післявоєнна Африка.
Мене до цього приготували. До публічних страт, до виду невільників, до різних речей. І я знаю, що нічого не зміню.
Мені нема чого запропонувати їм у відповідь. Щоб самі штовхали свої плуги? Винайти їм трактор?
Тож цікавлять мене виключно обличчя. Я шукаю.
Людських очей, ротів, у яких зубів удвічі менше, але вони вдвічі ширші, округлих кінчиків вух. Волосся, яке закінчується над потилицею, а не тягнеться між лопатками, немов кінська грива.
Я шукаю людей.
Десятки разів бачу когось, хто згорнувся в клубок і дивиться в землю, й обережно піднімаю їм голову. Довгасті обличчя, вологі очі, як овальні краплі смоли, вузькі, ніби плавці, носи і дрібні, схожі на зерна рису, білі зуби.
Нічого.
Зате зустрічаю Людей Змія. Мабуть, цілі екіпажі тих кораблів, які припливли вночі. Не бачу, щоб вони когось купували. Однак крутяться серед наметів і заглядають рабам в обличчя, наче когось шукають.
Так само, як і я.
Це мені не подобається.
Але я не знаходжу моїх загубленців чи жодного їхнього сліду. Ніхто не реагує на крики англійською, ніхто нічого не знає.
Як камінь у воду.
Післязавтра ми відпливаємо. Тож я ходжу серед прилавків і шукаю щось, що може замінити мені каву, чай і тютюн. Нюхаю якесь насіння, великі овальні горіхи, схожі на перерослий мигдаль, різноманітні трави. Показую купцям люльку і пояснюю, для чого саме вона потрібна. Зрештою отримую мішечок якогось підозрілого листя. Купую заради експерименту — як і горіхи, бо в них чудовий освіжаючий запах. Отримую також спресовані липкі й дуже солодкі фрукти, які замінять мені мед, який саме закінчується. Купую також новий плащ і штани, новий казанок. Відновлюю припаси, але ніде не знаходжу предметів із написом «Made in Taiwan». Жодних земних артефактів.