На борт сходять куплені екіпажем невільники. Понад п’ятдесят осіб. Переважно це досить молоді чоловіки у віці рекрутів. Мені вони здаються дітьми. Житимуть у трюмі між палубами і обслуговуватимуть вузькі, майже чотириметрові весла, що опускаються через клюзи в бортах.
Моряки знімають із них кайдани, я сприймаю це з полегшенням.
Один із моряків, на ім’я Етіль Крилатий Щит, купує стадо корів і сходить із корабля. Він залишиться в місті, збирається гнати стадо додому сушею.
Вештаючись між будинками і прилавками, я натикаюся на майстерню різьбяра по каменю, який робить пам’ятні надгробні плити. Це шматок скелі, що складається з шарів світлого і темного каменю. Чоловік відбиває шматок скелі, залишаючи світлу пласку поверхню, на якій вирізає різні картинки, що представляють сценки з життя мерця, прикрашає їх візерунками і вирізає написи:
Знаки пробивають світлий шар і доходять до темного мінералу під низом, тож вони дуже виразні. У майстерні весь час чути гуркіт долота і молотків. Кораблі повертаються, у різьбяра повно роботи. Я купую собі два великих шматка плити і копаюся в багаттях, вишукуючи відповідні шматки вугілля. Коли роблю ескіз, навколо мене збирається невелика юрба. Діти заглядають мені через плече, роззяви сміються і дають добрі поради.
У різьбяра більше замовлень, ніж часу, тож мені доводиться переконати його цілим золотим ґвіхтом. Тоді він кидає все, і я для нього — клієнт року. Він навіть перестає допомагати мені порадами і навіть погоджується на те, що плити мають стояти біля дороги, а не над урвищем.
Зразок нескладний, тому це не забирає в нього багато часу. Дві плити. Одна з виразним написом англійською:
Напис на другий плиті виконаний рунами Узбережжя і повідомляє, що певний Ульф Ніт’їсефні заплатить сріблом за звістки про четвірку Діючих із риб’ячими очима, які… і так далі. Над цим вибито чотири обличчя, які я накидав на плиті, користуючись цифралом, щоб висвітлювати собі їхні образи на заплющених повіках. Картинки були спрощені і стилізовані так, щоб спочатку намалювати їх вугіллям на плиті, а потім вирізати на камені, але я зберіг характерні риси. Якщо мої загубленці побачать їх і повернуться на Землю, то притягнуть мене за це до суду.
Я стояв у каменяра над душею, поки той різьбив очі. Попередив: якщо він зробить цим демонам нормальні очі, вони почнуть бачити і точно прикличуть холодний туман.
Він вибивав і ні про що не питав.
Якщо ти багатий, можна бути божевільним.
Відвідую також Копченого Уллє. Цього разу не падаю з даху і нічого не встромляю в стіни. Просто залишаю йому ще один ґвіхт на майбутнє і нагадую, що я шукаю.
— Один Змій знову розпитував про тебе, — каже він. — Не люблю цього. Не люблю, коли вони до мене приходять. Псують справи. На цей раз запитував саме про тебе. Про дуже високого чоловіка, званого Тим, хто Подорожує Вночі. Я сказав йому, що кілька днів тебе не бачив, але чув, що ти бився в Колі Вогню через якогось коня. Сказав йому тільки це. Здається, бо потім я прокинувся, ніби від сну, а Змія вже не було.
Я киваю і даю йому той ґвіхт про всяк випадок.
Люди Змія починають серйозно мене цікавити. Проблема в тому, що їх ніде не видно. Їх марно шукати на вулицях, на ярмарку або на пагорбі нарад. А потім раптом вискакують, немов чорт із конопель. У закутку. У Колі Вогню. На базарі невільників. Знають, що їх не раді бачити, але й не ховаються. Просто з’являються, де захочуть, вирішують свої справи і раптово зникають.
Як змії.
Останні години я проводжу на набережній, попиваючи те дороге, ніби-то краще пиво, і спостерігаю. Насправді просто сиджу і думаю. Уже відчуваю, що нічого не вирішу в порту Зміїна Горлянка. Настав час вирушити до країни Змія. Знаю, що подорож на кораблі вгору по річці збереже мені море часу, але все одно відчуваю симптоми, які мій знайомий шкіпер називав «портовицею». Це психічна хвороба, пов’язана з неможливістю вийти з порту. Бо аварія, бо потрібно поміняти чип у двигуні, бо хтось не доїхав. Тому вештаєшся туди-сюди і чекаєш. В порту.