Я знову відвідую базар. Купую чорну куртку з каптуром: на жаль, тих, із емблемами Зміїв, ніхто не продає. Моток пристойної мотузки і в’язку заморських трав, якими жінки чорнять брови. Дьоготь або якусь іншу мазь знайду сам, навіть на кораблі. Фарбу, якою можна імітувати татуювання, зроблю із сажі, змішаної з жиром, червону — з вохри. Амулет у мене є. У разі необхідності здалеку можу зійти за одного з них.
З єдиним винятком, про який Льодовик якось не подумав.
Потрібно було відправити недомірка.
Відпливаємо на світанку, коли я ще сплю. Ніхто мене не будить і нічого від мене не хоче, але я відчуваю, що щось змінилося, і відразу підриваюся. Чую тупіт ніг на палубі і шурхіт різноманітних предметів, чую, як швартовий із хлюпанням падає у воду, а потім глухі удари барабана і весел. Скрип рангоуту, нерівний плюскіт води. Скрип, плюскіт.
Річка хлюпається об борти. Слава Богу, не чути ані свисту батога, ані стогонів.
Ми пливемо.
Я вдягаюся, пристібаю пояс із мечем і ножем, після чого виходжу з трюму і дивлюся на береги, що поволі зникають; ми минаємо десятки «вовчих кораблів» ідентичної конструкції, наче регата. Ідентичних, аж до глибокої щербини на планширі правого борту. Минаємо узбережжя, і я дивлюся на будинок Копченого Уллє, на корми кораблів, що стоять біля пірсу.
Я тільки встиг звикнути до цього міста, а тепер знову в невідоме.
Вони вітають мене, втішений подорожжю Ґрунальді подає мені ріг із приправленим спеціями пивом.
Пиво на сніданок, обід і вечерю. Воно поживне, у процесі виготовлення його проварили, а невелика кількість алкоголю ще й дезінфікує, тож воно безпечніше за воду, заражену всім, що в неї потрапило: перегноєм, який просочуються крізь землю, бактеріями холери, дизентерії та казна чого ще. От тільки ми всі посадимо собі печінку і помремо від алкоголізму.
Найбільше мені хотілося б почистити зуби.
Питаю його, що він робить, коли треба до вітру, а ми на кораблі. Отримую очевидну відповідь — Ґрунальді киває на воду за бортом.
Сумніваюся лише мить, побачивши якусь жінку, що прогулюється причалом і дивиться на наш корабель з-під долоні, прикриваючи очі від ранкового сонця. Врешті стаю біля протилежного борту, бо мені здається, що екіпажі кораблів, які стоять на якорі на іншому березі фйорда, скелястому і безлюдному, — чоловіки бувалі, яких таке не збентежить.
У цей момент ми минаємо два кораблі, що стоять поруч на якорях, кормою до скелястого берега. Я бачу зубасті прапорці із зображенням танцюючих змій, що ліниво розвіваються, і худого чоловіка, який спирається на борт з кубком у руці, а потім безглуздо перевожу погляд на смугу піни, яку ми залишаємо.
Це триває мить, а тоді я розумію, що саме не сходиться в цій картинці.
Можливо, переливчаста блакить скелець спортивних сонцезахисних окулярів марки «Visconti Vector», пане розвіднику?
Відразу дивлюся на нього, наближаю картинку, але бачу, що це не Ван Дікен. Цей узагалі не з моїх. Він низький; я бачу вузьку щурячу пику, зачесані назад дрібні косички відкривають довгасте вузьке вухо, він шкіриться щільним частоколом дрібних зубів, схожих на м’ятні тік-таки. Ногою спирається на важіль аркабалісти і попиває з олов’яного кубка.
Місцевий.
Стрибати у воду? Обшукувати корабель?
Просити, щоб ми зупинилися? Це ж не таксі.
Самостійно атакувати два кораблі, повні Зміїв?
Нереально.
Дізнаюся тільки, що ці окуляри він отримав від когось, хто отримав їх іще від когось, а ймовірно, їх просто колись відібрали в одного з моїх загубленців. Утім, найімовірніше я просто нічого не дізнаюся.
Це просто черговий слід, що веде в Землю Зміїв.
Іще мить я борюся з думками.
І думаю дуже швидко.
Відповідь звучить: уперед. До країни Зміїв, якомога швидше. Ідеться про ризик, пов’язаний із масовими жертвоприношеннями людей. Про прославлений гуманізм її мешканців. Про ненаситний апетит бога Смейрінґа. Про холодной туман. Якщо загубленці потрапили до рук Людей Змія, вони, ймовірно, вже мертві або помруть дуже скоро.
Якщо зараз я спущуся на берег, спроби дістатися до цієї конкретної особи заберуть у мене кілька днів. Мені доведеться за ним стежити, муситиму підібратися до нього непомітно, коли він буде сам, або створити таку ситуацію. Я щось дізнаюся — а може, й ні, й опинюся у вихідній точці — на коні, на шляху в гори. Втративши тиждень або й два.