— На дверях, ізсередини, — вказав Ґрунальді.
На дверях ізсередини було помітно ряд знаків, видряпаних криво і поспішно кінчиком ножа. Напис повідомляв:
— Усе ж заговорив, — сказав Спалле.
Атлейф сплюнув крізь зуби:
— Занесіть його всередину. Голови і собаку теж. Спалимо хату. Потім приготуємо їжу для себе і невільників, візьмемо воду зі струмка. Поодинці ніхто не ходить, навіть до вітру. Вночі спимо в човні. Станемо на якір подалі від берега.
Кімнату наповнили хмизом, хтось знайшов діжку риб’ячого жиру, який розлили по гілках і підлозі, а потім хтось врешті засунув факел під дах.
Хата горіла майже всю ніч, заливаючи іржавим світлом пляж, край лісу й озеро.
Чергували позмінно по двоє, вдивляючись у берег і воду, з луками під рукою, але нічого не трапилося.
Пливемо від світанку. Фйорд і далі тягнеться між скелями, але урвища стали набагато нижчими. Невільники налякані. Чую, як перешіптуються під палубою. Чую амітрайські і кіберійські слова. По колу одне й те ж: про прокляту землю і якихось богів, а ще про урочища. Моряк, який їх пильнує, нарешті починає кричати і шмагати когось обрізком канату, потім чути лише плескіт весел і удари барабана.
Стає холодно. Ніч була холодна, але на ранок краще не стало. Близько полудня запливаємо в туман. Густий, мов сметана, тягнеться смугами над водою, береги ледь помітні в білих випарах, скелі по курсу з’являються зненацька, немов духи, всього метрів за двадцять від носа корабля.
Ґрюнф утомлений, постійно тре кутики очей, але не дозволяє нікому встати біля стерна.
Ми пливемо.
Всім неспокійно на душі, всі поспішають.
Я сиджу на великому луці аркебалісти на носі, зі своїм луком на колінах і люлькою в зубах, виглядаю скелі. Потім кричу, вказуючи Ґрюнфу напрямок.
Ми пливемо крізь туман.
Іноді минаємо якісь темні обриси, що підносяться над водою, але важко зрозуміти, чи це чергові трупи чи щось інше.
На ніч стаємо на черговому озерці з кам’янистим островом посередині. Розпалюємо на ньому багаття з викинутих водою, вибілених стовбурів. Туман клубочиться навколо. Я вдивляюся в нього термовізором, але не бачу жодних чудовиськ, як на Пустках Тривоги або на Вларіні. Туман як туман. Наближається осінь.
Вночі лунає крик. Високий, писклявий, немов крик дитини або жінки. Доноситься з випарів туману. Усі зриваються на ноги, хапаються за зброю, запалюють гніти ламп, хтось роздмухує вогонь. Нічого не видно. Тільки цей крик. Високий, писклявий вереск. Спершу один, потім цілий хор починає верещати, наче зграя шакалів.
Ми сидимо, дивимося на всі боки, стискаючи в мокрих долонях перехвати луків і топорища. Випускаємо кілька запалених стріл, але їхнє полум’я негайно гасне, немов занурившись у молоко. Нічого не видно ані з підсиленим зором, ані з термовізором, ані у звичайному режимі.
Чути тільки крик.
Уранці туман усе ще стоїть. «Вовчий корабель» тихо суне річкою, серед білих випарів ледь миготять обриси скель, гілок та коріння, що стирчить із узбережжя. Дивний вереск із берега лунає час від часу. Звучить трохи як крик хижого птаха, трохи — як крик переляканої дитини. Жахливий звук.
Усі стоять біля бортів, не відкладаючи луків ані на мить. Хтось не витримує і на черговий крик стріла зі свистом летить у клубки туману.
— Не стріляй наосліп! — бурчить Ґрунальді.
Мене ж турбує те, що я нічого не бачу. Для термовізора туман не повинен бути перешкодою. Помічаю якісь пузаті невеликі фігури, що час від часу сновигають, немов тіні серед тіней. Однак вони не горять видимими для цифрала фарбами, характерними для температури живих істот. Не відрізняються від скель навколо.
Тільки часом між тими скелями миготять крапки і смуги, наповнені помаранчевим світлом.
Ми пливемо. Ніс розрізає воду, ряди весел опускаються з плюскотом, а я борюся з ірраціональним відчуттям дежавю.
Раз по раз Спалле пускає з носа палаючу стрілу. Вона летить із шипінням крізь білу порожнечу і зникає. Якщо упаде на берег, ми це побачимо.
Це виглядає як сцена із «Серця пітьми». За мить у когось потрапить спис, що вилетить хтозна звідки і проб’є йому груди, а ми почнемо відчайдушно лупити з луків на всі боки, хтось добереться до балісти і почне метати в берег один дротик за іншим, той, у кого влучили, помре на палубі, плюючись кров’ю, а з туману по обидва береги лунатимуть відчайдушні крики. Я відчуваю це як фатум чи погану ворожбу. Щось неминуче.
Хто це буде?