У Конрада загинув капітан. Значить, Атлейф? А може Ґрюнф, який стоїть за кермом? А може, Ґрунальді, оскільки він подобається мені більше за інших?
Я повинен зробити щось абсолютно протилежне тому, що зробив Віллард. Щось таке, щоб відвести прокляття. Що завгодно, тільки б переламати цей параноїдальний настрій туману, божевілля і неспокою.
Я починаю на все горло співати стару, з двадцятого століття, пісеньку, яка здається мені досить бойовою.
Вереск на березі змовкає. Западає повна жахлива тиша. На кораблі теж. На мене уважно дивляться, немов я збожеволів.
— Вони можуть почати стріляти, — раптом озивається Атлейф. — Сидіти за щитами.
Виставляємо щити рядами біля планшира. Фіксуємо низи щитів у спеціальні щілини і блокуємо канатом, перекинутим через тримач. Кермач сходить зі свого улюбленого місця і теж ховається, керує звичайним румпелем, тримаючи його в руках.
Близько опівдня туман поступово розповзається, проте починається дощ.
Ми ставимо на палубі намет, сидимо там, замерзлі і мокрі, і спостерігаємо, як дощ стікає по канатах і січе воду. Я додатково закутуюся в плащ. Усе, що на мені одягнено — схожий на вільний светр каптан, безрукавка і плащ, — усе вологе і смердить мокрою шерстю.
Пополудні запливаємо у велике озеро між зеленими пагорбами, за ними тягнеться ліс, а ще далі маячать у тумані засніжені гори. Над озером, удалині, видніються темні верхівки високих дахів і частоколи декількох великих садиб.
— Земля Вогню, — шепоче Ґрунальді, і його очі, схожі на зелені карбункули, наповнюються сльозами.
Крик.
Ми б’ємо сокирами і руків’ям мечей в щити, хтось приносить величезний хвилястий ріг із окутою горловиною і впирає його в плече, немов базуку.
Пронизливе виття злітає до небес і прокочується над озером.
У води дивний смарагдовий колір, і пахне немов хлібом з віддаленої пекарні.
Невільників під палубою підганяють. Барабан б’є швидше, весла йдуть далі вперед і енергійніше повертаються назад.
Уже видно крихітні фігурки людей, що бігають берегом і причалом.
Я концентрую зір і бачу, як вони піднімають руки до неба, якась жінка в синій сукні стоїть на колінах на березі в неглибокій воді і рве своє розпущене волосся, хтось блукає у воді вже по пояс, наче хоче піти нам назустріч, і, схоже, щось кричить.
Не так я уявляв собі вітання. Мені це не подобається, але я нічого не кажу. Мої моряки ще нічого не бачать. Занадто далеко. Не бачать затопленого корабля біля самої пристані, з обвугленими уламками, що стирчать над водою.
Ми пливемо майже годину. Починає віяти якийсь легкий вітерець, а тому ставлять той дивний, схожий на віяло, фок, і корабель іде швидше на веслах і під вітрилом.
Коли нас відділяє від берега всього кількасот метрів, усі вже бачать, що щось не так, і замовкають.
Люди, що бігають берегом — і жінки, так і чоловіки — одягнені в панцирі або кольчуги, у жінок спідниці закочені до половини стегна і заткнуті за пояс, вони не розлучаються з сокирами і мечами.
Нарешті ми швартуємося серед вереску, плачу, криків і падання одне одному в обійми. Жінки і дівчата то смикають своїх чоловіків, то пригортаються до них.
Я збираю свої речі, потім зводжу Ядрана на берег. Скромно стою обіч верескливого натовпу, біганини і гавкаючих псів, незграбних і кремезних, немов гієни.
Відчуваю себе алкоголіком на арабському весіллі. Неадекватно.
І самотньо.
Я змучений подорожжю і охоче щось би з’їв. Насамперед мені не завадила би бочка гарячої води і відро побільше. А ще казанок дрібного попелу і жиру, з якого я зроблю мило.
Ну і сортир.
— Спускаються з гір, — резюмує Атлейф. Ми сидимо у великій залі за столом. Приміщення набагато більше і навіть трохи світліше, ніж зала при Дворі Шаленого Крика. — Спускаються з гір і нападають на хутори. Переважно Змії. З’являється і холодний туман. Іде фйордом, повзе лісом. Як в урочищах. Бувають примари чи дивні речі. Разом зі Зміями приходять дивні істоти. Маленькі, повністю з заліза. Наче краби. Замість рук у них мечі, їх непросто вбити. Палять хутори і забирають людей у неволю. Але найгірший — той музика.
Я завмираю зі стегенцем в руках. Ковтаю.
— Музика?
— Ночами підходить під стіни селищ і стоїть у темряві. Ніхто ніколи не бачив його зблизька. Тільки фігуру в каптурі. Кажуть, у нього щуряча морда. Грає на кістяний флейті. Страшну і дивну музику, від якої діти божеволіють. Потім тікають у ліс і зникають.