— Звідки вони приходять? — запитує Ґрунальді зміненим голосом.
— З боку Скелястих Верхів або через Ведмежий перевал. І вздовж Драґоріни.
Якусь мить Останнє Слово дивиться перед себе, потім обережно відкладає надгризену лопатку на стіл і витирає кутики губ шматком хліба. Неквапливо встає:
— Їду негайно.
— Бери коней, — відповідає йому Атлейф. — А коли будеш вдома, пакуйте пожитки, запаси, беріть худобу, всіх домашніх і спускайтеся сюди на зиму. Говори це всім, кого зустрінеш. Нехай ідуть на озеро, за частокіл Дому Вогню. Нехай ніхто цієї зими не лишається сам.
Я допиваю пиво та відставляю перевернутий ріг на стіл. Купання не буде.
— Поїду з ним, — кажу.
Атлейф киває.
Іде дощ. Ми їдемо вздовж фйорду, що тягнеться над озером. Річка тут трохи вужча, шумить внизу ущелини. Мовчимо. Чути тільки постукування крапель об мокру стежку і хрускіт спорядження.
Згори долинає каркання Невермора.
Їдемо ми удев’ятьох: я, Ґрунальді, Спалле і ще шестеро моряків з попереднього корабля. Час від часу доводиться сходити із сідла і вести коней за вуздечку. Занадто круто. Потім, за кілька годин, гори стають дещо нижчими.
Двічі ми натикаємося на голови, насаджені на кілочки над стежкою.
— Браллі та Бралунд, — раптово каже Спалле. — Батько й син. Я їх знав.
Увечері дощ припиняється.
Потім ми їдемо в темряві. Повільно й обережно, але коні спотикаються, з них уже падають жмуття піни.
Ми розпалюємо вогнище над річкою на пляжі, вкритому галькою, між скелями.
Останнє Слово мовчки сидить, дивиться на вогонь і тріщить пальцями. Спалле водить маленьким точильним бруском по лезу меча. Розмірено й зосереджено. Поза цим панує тиша.
Шшшшшзгріііт!
Шшшшшзгріііт!
Ми прислухаємося, чи бува не пролунає з темряви крик, але нічого не чути. Ніхто не верещить, ніщо не крадеться між кущами.
Тільки «шшшшзгріііт!» бруска Спалле. Стукіт копит, зрідка буркотіння і пирхання коня.
І тріск вогню.
Я концентруюся і впадаю в двогодинну регенераційну летаргію. Укрившись плащем і спершись об сідло.
Виступаємо з першим променем сонця.
Збираємося ще в темряві. Часу рівно стільки, щоб відійти на хвилинку в кущі, весь час із мечем під рукою, а потім обмити обличчя крижаною водою з фйорда.
Уже в сідлі жуємо шматочки м’яса і копченого сиру.
Дівчина лежить на стежці зовсім гола. Розкинуті руки й підігнута нога. Їй викололи очі. По світлій, блідо-блакитній шкірі, що контрастує з пурпуровим волоссям, розсипаним навколо голови, повзають мухи.
Ґрунальді зупиняється й не може їхати далі. Один із моряків зіскакує з сідла, на мить присідає біля дівчини, притримуючи меч, потім підводить голову й заперечливо хитає головою.
Останнє Слово на мить прикриває очі з добре помітним полегшенням, їдемо далі.
За кілька годин виїжджаємо з лісу і потрапляємо в чергову долину з озером. Над берегом стоїть оточений частоколом двір. Здалеку видно, що ворота замкнені. Фрагмент частоколу і один із будинків за його межами чорні і спалені.
Ґрунальді кам’яніє в сідлі. Стискає пальці на луці сідла і нервово закушує губу. Це триває лише кілька секунд, після чого він піднімає коня на диби й жене його диким галопом униз. Під’їжджаємо з шоломами на головах і луками в руках. Усередині, на подвір’ї, чути гавкіт і гарчання собак, крики людей. Отже, вони живі, дякувати Богу. Ми не натрапили на чергове місце різанини.
Ворота відчиняються, з них виходить Ґрунальді. Він білий, як стіна: крокує, куди несуть ноги, ніби сліпець, невідомо куди. Іде, натикаючись на каміння, а потім сідає над озером і повільно стягує з голови шолом. Той випадає у нього з рук і з брязкотом котиться між каміння, а Останнє Слово мертво дивиться перед собою.
Ми зіскакуємо з коней. Я рушаю до Ґрунальді, але Спалле хапає мене за плече.
— Не зараз, — бурчить. — Зараз не можна, облиш. Ходімо, дізнаємося, що сталося. Зараз йому потрібно знайти сили жити.
Ми заводимо коней на бруковану каменем площу між плачучими людьми. Хтось приймає у нас віжки, якась жінка зі сплетеним на потилиці волоссям і з мечем на спині подає нам по рогу пива. Її руки тремтять.
Ми запізнилися на два дні. Дівчина розповідає спокійним, але якимось дерев’яним голосом. Посттравматичний шок. Почалося з нападів на мисливців, на поселенців, що живуть вище в горах, і на пастухів. Убили кілька людей, спалили пару будинків. Щось убило в лісі мисливців, одного знайшли повністю спаленим на незайманій вогнем траві. Тому вона притягнула людей сюди, на двір.