Ми бігли довгими коридорами. Коли в них світилися лампади, здавалося, що шлях до міста триває тільки хвилину. Востаннє ж, коли я проходив ними в темряві, здавалося, що вони нескінченні.
Нарешті я почув скрегіт ключа і тихий скрип дверей. Ми увійшли на склад, майже такий же темний, як і коридор. Тільки десь зовні тріпотіло слабке світло, в якому було помітно обриси бочок і тюків, хоча, можливо, це просто мої очі вже призвичаїлися до темряви.
Ми прокрадались у тиші, мовчки. З дорожніми кошами за спинами, у плетених дощовиках. Брус дуже повільно розсунув завісу з намистин, і до нас долинули голоси.
— Що ти там ховаєш?! Що в тебе під рукою, собако?!
Щось із гуркотом впало на підлогу.
— Не чіпайте моїх віршів… — тихий голос, якого я ніколи не чув.
Брус зсунув ремінці кошика і повільно поставив його на землю. А потім взяв свій ціпок і провернув його кінчик. Ціпок розійшовся, і між його частинами заблищала сталь. Брус висунув вістря й акуратно притулив другу частину палиці до стіни, після чого засунув руку за пазуху і вийняв щось, що нагадувало товстий вухналь.
А потім його широка спина затулила мені прохід, тож я не зміг побачити, що відбувається за дверима.
— Ще раз тобі повторюю! Золото, гроші й вино, чужоземний хробаче. І листи. Віддавай листи! Жерці хочуть знати, хто стелився перед чужинцями, хто хотів знатися з брудом не зі своєї касти і хто порушував Кодекс Землі! Усі!
— Листів не можна… — пробурмотів Шилґан Хатьєзид, писар, який сидів за столиком, досі тримаючи в руці тростинний стилус. Вільною рукою він притискав папірець, приховуючи його вміст, немов учень, спійманий на малюванні дурниць.
Два піхотинця низького звання з «Кам’яного» тимена плюндрували приміщення. На підлозі стояв круглий кошик, у який вони скидали сувої з полиць. На них не було важких панцирів, тільки найпростіші сегментовані обладунки. Жоден не вдягнув шолома: мали тільки пов’язки навколо чола для захисту голови і щік.
Один із них тримав старого за волосся, приклавши кинджал до його горла.
Це все, що я встиг побачити, перш ніж Брус увійшов до приміщення.
Змахнув рукою, і короткий клинок шмигнув у повітрі, і водночас блискавично вдарив дивним мечем, власне, шматком палиці з вістрям. Другий солдат мимоволі прикрився рукою, але Брус перерубав її до половини, вирвав лезо з кістки і з огидним хрускотом устромив його солдату межи залізні смуги панцира. Провернув меча і вирвав його. Перший крутився по конторі, тримаючись двома руками за горло, а між його пальцями стікали струмочки крові і крапали на листи й сувої, що вкривали підлогу.
— Обережно! Мої вірші… — шепотів писар.
Брус обережно виглянув на вулицю й роззирнувся.
— Нікого, — прошепотів. Потім повернувся, підхопив одного із солдатів під пахви і витягнув його надвір. Повернувся, підхопив другого за вузли панцира на потилиці і поволік по землі, не звертаючи уваги на те, що той був ще живий і поволі вмирав, давлячись власною кров’ю і вилуплюючи очі.
Я забрав обидва наші кошики й ціпки з коридору, після чого втиснувся в кімнату писаря.
— Добрий вечір, ситаре Шилґан, — привітався я зі старим, який, як завжди, удавав, що не бачить мене, тільки підняв з підлоги чистий аркуш, зрошений крапельками крові, і вмочив стилус у туш.
Я не міг позбутися відчуття, що обов’язково маю прокинутися.
— У нас є шанси, допоки не мине ніч, — заявив Брус, озираючись через плече з порогу. — Ходімо, Арджуку.
Я подав кошик із ціпком і капелюхом, що впав із його голови.
Ми вийшли в ніч, першу прохолодну ніч за багато місяців. Дощ досі падав, але це вже не була страшна злива. Канавами текли потоки каламутної води, і вже було майже світло через іржаву заграву, що пробивалася над пласкими дахами з боку палацу.
— Нам потрібно дістатися до річки, — прошепотів Брус. — У самий кінець торгівельного кварталу за портом.
Я байдуже кивнув.
Ми пробиралися попід стінами. Часом до нас долинало торохтіння коліс, часом — цокіт кінських копит по мокрій бруківці. Тоді ми ховалися, вишукуючи найтемніші кутки в провулках, закапелках або за купами сміття.
Кілька разів вуличкою пробігали солдати зі списами в руках, тоді ми чекали, поки не стихне брязкіт заліза і гуркіт важких, підбитих цвяхами сандалій, надягнутих на звичайні полотняні чоботи з плетеними підошвами.
Ми продиралися крізь порожнє вимерле місто, освітлене лише імлистим відблиском, що нагадував світанок, але світанку не віщував.
Крізь таке місто треба йти зовсім інакше. Ніколи не знаєш, що чекає на тебе за рогом. Брус заглядав за будинки, стежив за околицями і показував мені чергове укриття, до якого я повинен був добігти і там присісти. Перевернутий візок для овочів під стіною, кілька бочок, підворіття.