Повернуся до полудня. Не сходь на берег. Якщо когось почуєш, не рухайся. Кожен, хто живе над річкою, розпізнає звук руху човна. Якщо треба буде до вітру, це теж роби у човні. Якщо захочеш їсти або пити — тут є запаси. І не пий води з річки. Гроза викликала паводок, а війна скинула в річку забагато трупів. У воді може бути зараза.
Після цих слів він узяв ціпок, вузлик зі штанів, чобіт і шкарпеток, який підклав під жорсткий капелюх мандрівника, а потім накрив мене старою рибальською сіткою від навісу до самого носа, після чого вплутав у неї стебла очерету.
— Якщо тобі все ж знадобиться вийти, сітка надрізана з одного боку, — сказав він, а потім узяв капелюх, наче кошик, наповнений речами, закинув на плечі ціпок і, притримуючи його однією рукою, увійшов в очерет.
Я залишився один.
На човні було достатньо місця, щоб обережно пройти на корму і там присісти під захистом навісу й сітки на зручній лавочці. Я міг дивитися між стеблами на річку, закриту стіною очерету, а якби захотів лягти, міг би заповзти під дуги на носі й заснути.
Я знайшов кілька великих бутлів з водою і пальмовим вином, сушене козяче м’ясо, копчені сири, хліб, медові сливи та різні інші речі.
Трохи підкріпився, хоч і не відчував голоду. Радше почувався хворим. Захотів чарку горіхового відвару, але не був упевнений, чи є тут горіхи, чарки і тигель. І не хотів розводити вогню без потреби.
Я сидів на лавці, немов у очеретяній альтанці, жував сливи і нічого не міг вдіяти з тим, що нарешті усвідомив увесь жах ситуації. Кришка кошика відлетіла, і мої кошмари вибралися назовні. Я бачив їх усіх. Цілий хоровод облич. Таких, якими я їх запам’ятав, і те, як мала виглядати їхня смерть. Голову Аїни, яку тримали за волосся солдати. Заколотого списами мого бідного брата, який звик до сітари, а не до меча. Моїх нещасних служниць, яких ґвалтували десятки смердючих гірше за козлів солдатів у забризканих кров’ю обладунках, а потім зарізали тупими, щербатими піхотинськими мечами. Палаючі завіси Будинку Цинобри, зів’ялі й почорнілі квіти й квітучі гілочки, намальовані пташки, що відлітали разом із сажею та язиками полум’я.
Уже не буде Свята Вітру? Тисяч повітряних зміїв, яких запускали з першими теплими поривами вітру? Не буде Свята Приходу Сонця посеред морозної зими? Величезних багать, розведених на снігу? Танців навколо вогню? Не буде Дня Літніх Весіль? Нічого, окрім нескінченних кривавих жертв і молитов біля підніжжя Червоних Веж? Тільки свята родючості і свята Підземного Лона на кожен випадок?
Відчай триває недовго. Здається, він вигорів у мені вже раніше. А потім все моє нутро ніби завмерло. Я не знав, чи батько мав рацію, вважаючи, що я зможу повернутися за якийсь час і повернути це все до життя. Але я був упевнений, що спробую або помру, намагаючись це зробити.
Від нудьги я оглянув ціпок, але мені не вдалося до кінця розгадати, як він працює. Я вмів вийняти меч, мені також вдалося зробити так, щоб з іншого кінця вискочило вузьке вістря, перетворюючи ціпок на спис, але більше я нічого не знайшов.
Також я оглянув свій дорожній кошик. Там можна було знайти те, що люди зазвичай беруть у подорож і з чим міг би мандрувати Арджук Хатармал, синдар з Камірсару. Трохи білизни, теплий каптан, плащ, чоботи — одні запасні, другі повстяні, на зиму — військові підковані сандалі для вдягання на взуття, рушник, ковдра, ложка, металеві щипчики для їжі, маленький ніж, кубок, скринька для письмового приладдя. І моя залізна куля бажань. Подарунок Ременя, який Фіалла з Тахелою поклали в мою торбину. На випадок, якщо мені стане сумно, а їх не буде поруч, щоб мене втішити.
І тільки тоді я розплакався, сидячи над відкритим кошиком і стискаючи кулю в руці — так, як робив це все своє життя.
Навіть якщо я повернуся на чолі війська, зруйную Червоні Вежі й покладу мерзенну голову Нагель Іфрії на могилу батька, відбудую палац і Притулок Хмар, хіба вони повернуться? Вийдуть одне за одним із туману і сядуть біля мене на патіо?
Встало туманне сонце, а я сидів у човні.