Чекав.
Коли настав ранок, я раптово почув спів.
Якийсь селянин, може рибалка, плив на човні вздовж очерету. Я чув, як скриплять його весла і як сам він наспівує просту, нудотну пісеньку про рибальство і про те, як він віднесе найкращу рибу додому, до своєї коханої. І що риба прекрасніша за коштовності, яких у нього немає й бути не може, тому що він бідний. І що рибу можна з’їсти, а коштовності холодні, тверді й не наповнюють живіт.
Я розчулено усміхнувся. Там точилася війна, жерці перерізали людям горлянки, горіли міста і падали трони, цілими ночами під небесами лунала чужа пісня барабанів, а він робив своє. Ловив рибу. Потім нагодує свою кохану, а решту віднесе на базар. Інші напхають животи й далі битимуть, руйнуватимуть і палитимуть, і ніколи не зрозуміють, що можуть це собі дозволити тільки тому, що він нічого не палить і нікого не вбиває, а лише ловить рибу.
Я трохи розсунув очерет, вплетений у сітку, щоби на нього подивитися.
Він склав весла і вийняв довгу жердину з гаком на кінці, яку занурив у воду. Мені стало шкода бідного темного дурня, який шукає свої пастки на крабів і молюсків не зважаючи на те, що була гроза, вчора річкою пройшла хвиля повені, тягнучи військове сміття, тож ті його пастки й сітки розбилися або пливуть тепер до моря.
Однак рибалка щось знайшов і тепер тягнув це до свого човна, продовжуючи наспівувати крізь зціплені зуби.
Я придивився уважніше, і виявилося, що веселий рибалка тягне… труп. Йому вдалося підтягнути тіло до борту і прихопити за шию, після чого він, стогнучи, перевернув його на спину і розщебнув пояс, закинув його в човен, обшукав одяг, обмацав шию і знайшов якийсь амулет, який за мить теж стукнувся об дошки човна, а потім зняв також сандалі і штовхнув труп своєї жердиною, відсилаючи його у дальший шлях за течією.
Мені стало недобре. Я побачив, як він, і далі наспівуючи, повеслував до наступного дрейфуючого по річці тіла, позначеного, немов щоглою, довгою стрілою, що стирчала зі спини. Вийняв складений ножик, зрізав стрілу і зняв із мерця жовту куртку маранахарського тимена піхоти. Замислено засунув палець у дірку від стріли, наче прикидаючи, чи є сенс її зашивати.
Я довго дивився, як він плаває туди-сюди по річці, дивився зі змішаним почуттям презирства та співчуття.
Він обкрадав трупи, але що для нього означали якісь битви в місті? Що йому до того, чи й надалі правитиме імператор, якийсь там кірененець, який хотів побудувати кращу країну, але не зміг, чи відтепер головуватиме якийсь там Кодекс Землі, підземний культ, а владцями стануть не імператорські чиновники, а жерці в масках? Чи це все означає, що дармові сандалі й куртка повинні проплисти повз нього? Ані імператор, ані жерці ніколи не дали йому сандалів. Їх йому дав мертвий солдат. Зараз він вдягне їх на старі полотняні чоботи і не тільки стане елегантнішим — ці чоботи прослужать йому набагато довше. Решту він продасть і зможе купити собі дурри, хліба або м’ясистих грибів. Або деревного вугілля на зиму. Або олії.
Так це виглядало, і не було жодної різниці, подобається це мені чи ні. До того ж мені здавалося, що якби цей славний рибалка знав, хто сидить за декілька кроків від нього в очереті, то заробив би набагато більше. Тому я тримав у руках свій ціпок мандрівника з трохи виставленим вістрям напоготові.
Рибалка за якийсь час відплив, і я знову лишився на самоті. Що довше я так сидів, то сильніше відчував, як у мені наростає занепокоєння. Я боявся і за Бруса, і за себе. Не міг сказати, як довго його вже не було, але мені здавалося, що довго. Але, що б не трапилося, мені все одно довелося б чекати ночі, аби відплисти. Тільки я поняття не мав, куди саме.
Минуло трохи часу, і я знову почув шум, плюскіт води і постукування кроків по дошках палуби. На цей раз річкою сунула двопалубна галера. Я лежав абсолютно нерухомо і спостерігав крізь очерет. Уже було чітко чутно барабанний бій і свист батога під палубою, ряди весел рухалися рівно, як плавники якогось морського створіння, а ніс різав хвилю, щохвилини відкриваючи спрямований уперед залізний таран. На верхній палубі стояли солдати з луками, готовими для стрільби, й уважно вдивлялися в берег. У кошах палав вогонь, біля двох баліст на носі й кормі екіпаж чекав лише на наказ.
Я лежав, наче заєць, переконаний, що стукіт мого серця за мить заглушить їхній барабан.
Один із солдатів раптово натягнув лук, і стріла свиснула в очереті, поціливши в те, що здалося йому підозрілим. Стрілець указав на те місце другою стрілою, яку тримав у руці, а його сусід розсміявся.
Ще вчора всі ці галери належали моєму батькові. Сьогодні вони були кораблями ворога.