— А що вони питимуть?
— Воду і молоко. Підземна Мати не дозволяє нічого, що дає «неприродну і грішну» радість. Навіть приправляти нічого не можна. Не можна й полегшувати собі життя. Ти повинен зосереджено, поважно і важко працювати на славу землі і готуватися до битви, щоб відвоювати її спадок.
— Так, аби все стало єдиним, — закінчив я.
— Hafram akydyl. Ти сказав правду, — відповів він і усміхнувся із задоволенням. — Я думав, ти краще знаєш релігію імперії.
— Знав. Але саме цю не дуже добре. Я на неї не звертав уваги, бо вважав, що вона вже не повернеться.
— І ти помилився, — сумно зауважив він і ліг. — Тепер треба поспати.
— Ситаре Тендзин?
— Так?
— Куди ми прямуємо?
— Якомога далі. А куди б ти хотів відправитися?
— За Гострі гори. У Кіренен. Додому.
Він сів у човні.
— Це погана ідея. Там на тебе вже чекають. Це було легко передбачити. Ба більше, в цьому немає сенсу. Там тільки дика знищена провінція, де не живе майже ніхто з наших земляків. Трохи плантацій, кілька доріг і одне місто-порт. Канґабад. Відбудований наново, вже як амітрайське місто. Усіх виселили. До Кандару, на річку Фіґісс, у степи Оссіру. До Кіренена пригнали інших. Тепер це канґабадська провінція. Уже немає Кіренена.
— Тоді куди?
— За межі відомого світу, туди, де закінчуються мапи. Туди, де ніхто тебе не знайде.
— Не скажеш мені?
— Скажу. Але не сьогодні. Чим менше знаєш, тим краще.
Усю ніч ми обережно безперервно пливли під самим берегом: тихо і повільно. Від повороту до повороту. Усі очі вигляділи, щоб перевірити, чи не колихаються на річці галери, з’єднані ланцюгами. За якийсь час мої очі призвичаїлися до темряви, але все одно я почав бачити задерті носи кораблів у кожному острівці очерету і в кожній високій хвилі.
Світив лиш один місяць, Тахім, тож ніч була темною. Ми прислухалися, самі спілкувалися на мигах або найтихішим шепотом.
Голос розноситься по воді, тож ми хотіли вловити кроки на палубі, плюскіт води біля ланцюгів якоря, брязкіт зброї, відгомін розмов.
Коли небо на сході почало сіріти, ми запливли в гирло якоїсь невеликої річки і сховалися під навісом високого берега. З іншого боку нас мало затулити гілля верби й очерет, але ми все одно накрили човен сіткою, в яку вплели лози і стебла очерету, поки та стала невидимою. Куди сягав погляд, нікого не було, а на березі тягнулися болота, купи дерев і трави — поруділі, спалені засухою.
Я так утомився, що ледве зміг щось з’їсти. Шматочки сушеного м’яса і сир ніби росли у мене в роті, а коли я ковтнув з бутля — мої повіки опустилися самі собою. Я заповз під навіс і заснув, перш ніж зійшло сонце.
Наступного дня, а точніше сказати, наступної ночі, відразу як зсутеніло, ми пропливли зовсім трохи, може, милю або дві, поки не знайшли зарості очерету і відповідний плаский берег. Ми винесли наші кошики, в які переклали частину припасів. Брус наказав мені роздягтися, сам теж зняв одяг, тож довелося блукати в очереті в самій лише пов’язці на стегнах і без чобіт.
— Якщо хтось тебе зустріне, то відразу побачить, що ти мокрий, і знатиме, що ти бродив у річці. Будь-яка річ, яку про тебе можна дізнатися тільки з твого вигляду, може стати для когось підказкою.
Потім він наказав мені почекати, лежачи на березі, і сів у наш човен. Я намагався ні про що не думати і не замислюватися над своєю долею, тільки концентруватися на тому, що роблю, але, спостерігаючи, як він випливає на річку, мені стало шкода. Увесь час я тільки втрачаю. Мій світ стає дедалі убогішим. Колись, — мені здавалося, місяці й роки тому — я думав, що нічого не маю.
І справді, сам я не мав нічого, але вистачало тільки чогось захотіти, і воно з’являлося. Човен, галера, флот, кінь, табун коней — що завгодно. Я ніби й не мав нічого, навіть власних грошей, але водночас у мене було все.
Тепер усе моє майно вміщувалося в дорожній кошик. Тож мені було шкода човна. Він віз мене, давав притулок і дозволяв спати в 320 безпеці навіть під час зливи.