Одного разу вночі ми вийшли на тракт, що пролягав крізь ліс, і вирішили пройти по ньому хоча б частину шляху, поки не з’ясуємо, де знаходимося. Брус час від часу виймав «око півночі», але мені не подобалося його незворушне обличчя, коли він зиркав то на амулет, то на зірки.
Ідучи вздовж тракту, ми наштовхнулися на солдатів. Їх було двоє, і відразу можна було зрозуміти, що це не патруль, тож вони не належать до переможців.
Це були наші солдати.
Зустріли ми їх перед самим світанком.
Вони стояли на дорозі. Один зі списом в руках, другий — із мечем. Не мали ані щитів, ані панцирів, голова одного з них була перев’язана просоченою кров’ю тканиною.
— Хто ви такі? — крикнув той, що зі списом, ледве нас побачивши.
— Звертаємо в ліс, — прошипів Брус.
Однак, із лісу вийшли ще троє — саме з того місця, куди ми збиралися звернути.
Ці були вбрані в сегментовані обладунки, але настільки іржаві й брудні, що їхнього кольору було не розібрати. Виглядали вони так само жахливо. Я вже знав, що вони не перейшли на бік Підземної, а тому зрадів, побачивши їх.
— Я спитав, хто ви такі? — закричав той зі списом. — Селяни?
— Кращі за тебе, солдате, — гаркнув Брус. — Загін, звання, ім’я?!
Вони стали навколо нас. Якось так розв’язно, з мечами в руках. Це мені не сподобалося.
— Зараз, — відгукнувся один із них, з перев’язаною рукою, єдиний, хто носив погнутий шолом, — це, мабуть, тимен «Мертв’як», ага?
— Дозвольте нам пройти, — попросив я. — Ми теж тікаємо від армії Нагель Іфрії.
— А ми шо, кудась тікаємо? — сказав інший солдат. — Куди бігти? Ми вже трупи. Де ти був, коли нас били? Як свої своїх репіжать, світу, думається, кінець. Тепер тіки власна дупа сі лічить.
— Що у вас у кошиках? — солдат зі списом нервово облизав губи. — Залишайте їх на землі та йдіть собі.
— Нє, — відгукнувся ще хтось. — Оне нас бачили. А подейкують, шо таких, як ми, жертвують на Вежах. І платють за виказ.
Брус відстебнув кошик і повільно поставив його на землю.
— Роби, як я, — сказав. — Зніми кошик, Арджуку.
Я зняв кошик і ледве встиг його поставити, як пролунав свист.
Коли підвів очі, солдат зі списом крокував кудись наосліп із розставленими руками, а з його рота текла кров.
Я бачив, як Брус повертається з мечем в одній руці і ціпком в іншій, як на нього, розмахуючи мечами, кидаються двоє солдатів, а решта несуться в мій бік. Я провернув кінчик ціпка і замахнувся ним, відчуваючи, як вістря висовується з іншого кінця і блокується засувкою. Солдат, що стояв ближче до мене, прикрився мечем, тож я вдарив його іншим кінцем вище ліктя і ткнув списом в обличчя.
Обвів ціпок навколо тіла і встромив вістря йому в живіт, перш ніж він устиг зрозуміти, що я роблю. Я тисячі разів робив так різними списами або палицями із загорнутим шкірою кінцем, але вперше відчув, як вістря входить у тіло.
Солдат витріщився, остовпіло спостерігаючи, як червона сталь вислизає з його нутрощів. Я вдарив його у скроню другим кінцем ціпка, щоб прибрати з дороги. Утім, другому солдату, який стояв за ним, вдалося закритися від удару мого ціпка і притримати його рукою, піймавши вістря десь у себе під пахвою.
Я провернув свій кінець, вихопив меч і вдарив його в скроню.
Він затулився своїм пощербленим клинком; цієї ж миті пролунав металевий брязкіт, і його шию раптово обплів ланцюг із дрібними ланками. Я відскочив убік, встромивши меч глибоко йому під пахву.
Брус стояв над солдатами, що лежали на стежці, а ланцюг звисав з кінця його дорожнього ціпка. Він смикнув його, перекидаючи солдата, і розмотав ланцюг, який втягнувся всередину, після чого надів дерев’яну затичку і закрутив її. З іншого боку сховав меч, і ціпок знову став лише ціпком.
— Я забув тебе спитати, як виймати ланцюг, — сказав я.
— Не варто відволікатися, — відповів він. — Ціпок шпигуна дає масу можливостей. Потрібно чимало тренуватися, щоб швидко вибирати.
— Я думав, ти хочеш віддати їм кошик, — сказав я. У мене почали підгинатися ноги.
— Ні. Просто з кошиком за спиною незручно битися.
Я мусив сісти на землю. Почувався слабким і жахливо втомленим, немов без відпочинку йшов кілька днів. Дивився на своїх власних солдатів, які не перейшли на бік ворога, не здалися, а зараз в нагороду за це стали дичиною в якихось лісах і врешті були вбиті тим, кому вони зберегли вірність. Світ почав здаватися занадто складним і незрозумілим.
Я дивився на сіре обличчя із застиглим виразом страждання того, кого я вдарив у живіт. Його очі були широко розплющені.