Солдат, якого я проткнув мечем, був живий, хрипів і бився за кожен вдих. Ще один трохи ворушився, дряпаючи пальцями пісок, а інший відчайдушно стогнав. Брус вийняв короткий, широкий кинджал і підійшов до нього.
— Брусе! — крикнув я.
Він не відреагував. Присів біля солдата, дбайливо обійняв його за плечі, а потім різко увігнав лезо в потилицю. Той відчайдушно сіпнувся, його стопи засмикалися, дряпаючи підкованими підошвами траву й утоптану землю тракту.
Стогін припинився.
Я опустив погляд, спостерігаючи, як мій товариш схиляється над наступним вмираючим.
— Ні… благаю… ні… мамо… — почув я, а потім пролунав короткий відчайдушний крик.
Раніше мені здавалося, що переможені в бою гинуть миттєво і без зайвих страждань. Я не розумів, що навіть пробита мечем наскрізь людина може помирати годинами.
Я чув, як їхні чоботи шкребуть по землі, коли Брус один за одним відтягував солдатів у ліс. Потім він обшукав кущі й кинув на стежку два подерті, багаторазово залатані мішки.
Я мовчав. Брус висипав вміст мішків, але там було небагато: якийсь одяг, погнутий кубок, зацвілий шматок сиру, обгорнутий промасленим папером. Він знайшов пласку, майже порожню пляшку і, тримаючи її між колінами, облив водою закривавлені долоні й ножа.
— Війна — це тріумф необхідності, — озвався, змиваючи кров і методично миючи руки. — Занадто часто ти робиш не те, що правильно або шляхетно, а те, що необхідно. Вони вирішили, що можуть нас пограбувати і вбити. Були голодні, розгублені й покинуті. Саме тому нам довелося вбити їх. І тому довелося все завершити, коли вони були переможені. Взяти їх у полон неможливо. Залишити вмирати на шляху — надто жорстоко і небезпечно.
Я мовчки кивнув.
Відчував лише втому.
Мішки й мечі ми закинули в кущі, плями крові на дорозі ми присипали пилом.
Ішли дорогою всю ніч, потім знайшли струмок і, йдучи його берегом, заглибилися в ліс, щоб умитися, напитися і переднювати в густих заростях. Наступної ночі повернулися на дорогу.
Тоді вперше ми зустріли звичайного подорожнього. Ледве опали сутінки, ми почули тупіт і відразу сховалися за дерева, де лягли долілиць на землю, перечікуючи, поки подорожній проїде.
Це був самотній вершник, який швидко скакав на великому плямистому коні. Тільки це я й встиг помітити. Ми почекали, поки цокотіння копит стихне, потім ще трохи, і лише потім вирушили далі. Задля впевненості вже лісом.
Гадаю, ми просто були втомлені. Інша справа, що, випередивши нас і причаївшись у кущах за двісті кроків далі, він сидів зовсім тихо. Навіть його кінь не видав жодного звуку.
— Добрий вечір, подорожні, — пролунало з темряви.
Ми обидва завмерли, приготувавшись до стрибка і стискаючи пальці на дорожніх ціпках. Він сидів на лежачому коні. Звір смикнув головою і встав на ноги, а вершник лише похитнувся в сідлі, виїжджаючи на стежку.
На ньому була піренейська куртка з клановою обшивкою, капелюх подорожнього, який нагадував пласку миску, ніж на лівому стегні, меч біля сідла і лук за спиною. Ми дивилися на нього із подивом.
— Я помітив, що ви сховалися, коли я проїжджав повз. Йдете вночі і ховаєтеся від кожного, а тому ви, напевно, безпечні. Дозвольте глянути вам в обличчя. Трохи підніміть капелюхи, дякую. Я Лемеш, син Корабельника, кай-тохімон клану Гусей.
Ми мовчали.
Він здавався нереальним. Він міг нам наснитися або походити з якоїсь казки, але не міг існувати насправді.
— Я глянув у ваші обличчя. І зараз знаю, що можу вам довіряти. Бачу обличчя людей світлих і бувалих. Але також бачу втому, довгу дорогу і страх переслідування. Тому скажу так — відвідайте мій дім. Єдиний у цій пустці. Відпочиньте, поїжте і викупайтеся. А натомість розкажіть мені, що відбувається у світі. Я був у селищі Хазил Ґир за лісом, але там усі немов збожеволіли. Марять, наче в лихоманці. Ви йдете здалеку, тож маєте щось знати.
— Дякуємо, пане, — відповів Брус. — Ми — сіндари. Мені звуть Тендзин Бирталай, а це мій племінник Арджук Хатармал. Незабаром стане чиновником. Ми повертаємося додому.
Далі ми пішли, тримаючись за збрую його коня. У бік від дороги кам’янистою стежкою, потім через лісок. А потім я мало не скрикнув від подиву.
Будинок Лемеша виглядав як кірененський маєток з картинки. Побудований у формі чотирикутника, з укритим черепицею, чотириспадним подвійним дахом, стояв над струмком. Я бачив тепле світло, що лилося з вікон, і дим, що піднімався з труб.
Мені здавалося, що я сплю, коли заходив двостулковими воротами і дивився на домочадців, які вийшли нам назустріч. Востаннє такі вишиті листям і геометричними візерунками сукні та каптани я бачив у Притулку Хмар.