— Вітаємо в нашому будинку, мандрівники, — сказала чорнява жінка з тацею, на якій стояли дві маленькі чари з горіховим відваром і лежали два пиріжки.
Брус подякував, безпорадно озираючись навколо, після чого понюхав відвар, немов бачив його вперше у житті. Моя роль була простішою, мені не доводилося навіть прикидатися. Я просто дивився широко розплющеними очима, мов очманілий.
У нас забрали кошики, а потім провели до лазні, викладеної світлим відполірованим каменем. Скрізь були лампи, на гладеньких дошках стояли декоративні деревця в керамічних горщиках. У лазні приготували два величезних відра з гарячою водою, на столі лежали рушники й губки, стояла миска з витяжкою із мильнянки.
Коли з бічних дверей вийшли дві молоді служниці, голі і лискучі від олії, і почали розводити мильнянку, я відчув, як у мені щось тане від захвату.
Брус скрикнув і виштовхнув мене з лазні, а потім розвернувся до дверей, стискаючи в долонях капелюх.
— Не можна… Це погано… — пробурмотів він до господаря, який сміявся. — Нам не можна дивитися на тіло жінки без згоди Підземної… Не можна оголюватися, дуже погано…
— Непросто з вами, — сказав Лемеш. — Але, якщо дівчата підуть, ви погодитеся помитися? Ми хотіли б розділити з вами трапезу, а без цього… з різних причин це неможливо. Такий у нас звичай, вибачте. Але ми не хочемо накликати на вас гнів вашої богині.
Ми погодилися, щось бурмочучи собі під ніс і дивлячись у землю, наче парочка бовдурів. Ми були амітраями. Поверталися додому, в безлюдне сільце. Якби не Брус, я зовсім про це забув би.
— Я йому не довіряю, — пробурмотів Брус, коли ми вже сиділи у воді. — Ніколи не чув ні про який клан Гусей. Ніколи не бачив кай-тохімона, що мешкав би в сільській хатині. З іншого боку, звідки тут взагалі взялася кланова садиба?
— А де його клан? Усі живуть у цій хаті? — запитав я. — І все ж я шкодую, що тобі довелося відіслати дівчат.
— Його дружина сама зустрічає гостей, а обличчя її розфарбоване, наче в акторки. Той, хто прийняв коня, був його сином. Мені це не подобається. До того ж усі чоловіки, і навіть слуги, носять святковий одяг. Їхні кланові знаки дивні, — пояснював він. — Не торкайся мильнянки, ти навіть не повинен знати, що воно таке.
— І що ми зробимо? Раптом це пастка?
— Цей будинок стоїть давно. Цей святковий одяг багато разів латаний-перелатаний. Вони носять його досить довго. Неможливо, щоб вони з’явилися тут виключно через нас.
— Я повинен взяти трохи мильнянки. Інакше я цього не змию.
Тут усе було дивне. Ми сиділи у великій вітальні, як поважні гості. Спочивали на подушках, дивлячись на дерев’яні таці і тарілки з їжею, які зазвичай подають на пізній сніданок. За вікнами була ніч, а у вогнищі в кутку кімнати потріскував вогонь.
Навколо низького столика сиділи всі домашні, а також слуги, за винятком старої жінки та хлопчика, які подавали до столу, але потім сіли і вони.
Брус намагався накладати собі соління ложкою, невпевнено принюхувався до пасти, ніби не розуміючи, що це таке, покірно дозволяв господареві вчити, як накладати пасту шматочком хліба. Лемеш був у захваті. Пояснював нам призначення кожного предмета і розповідав про кожну страву так, наче сам їх вигадав.
Мариноване м’ясо було надмірно солодке, рибна паста — занадто гостра, і все ж я відчував себе так, ніби ніколи в житті не їв нічого смачнішого.
Дочка Лемеша на його прохання принесла сітару й заграла. Це було жахливо, але все одно я неначе потрапив додому. Міг би слухати її годинами.
Після їжі принесли мішечок із травою і люльку. Брус сидів із кам’яним обличчям. Навіть не проковтнув слини і не поглянув на траву.
Господар не приховував, що чекає на новини, але не підганяв нас. Нарешті запитав, що відбувається, — мигцем і не напосідаючи — тож ми коротко і хаотично розповіли йому те, що могли знати двоє провінціалів, яких переворот застав у столиці.
Ефект був громоподібний. Дружина Лемеша зблідла, мов стіна, це було помітно навіть під її дивним макіяжем, а він сам сидів нерухомо і слухав, стискаючи кулаки й зуби.
— Впав… Тигрячий Трон? — запитав безсило. — Імператор мертвий? Повертається Кодекс Землі?!
— Настав день гніву Підземної Матері, — сказав Брус. — Вона наслала на нас посуху, щоб ми отямилися. А потім з Нахель Зиму прийшла пророчиця, яка зветься Вогнем Пустелі. Вона захотіла знищити чужоземну династію і випалити її святим полум’ям. Так нам було сказано.
— Отже, те, про що я думав усе життя, це правда, — процідив розлючений Лемеш. — Ми, амітраї, дурні! Варвари мають рацію, коли плюються на один лише наш вигляд. Ми невільники і єдине, що нам відомо, це рабство. Для нас і для всіх. Лише раз нам попалася династія, яка принесла щось більше, ніж батіг. Ми могли навчитися жити як цивілізовані люди. Навчитися в тих, кого ми колись знищили. Ми могли мати закон, дороги і музику, могли митися, будувати і торгувати. Врешті ми могли би зрозуміти, що таке честь і свобода. Ми могли навчитися Шляху Вгору, як і всі істоти на світі. Але ні. Навіщо? Чи не краще знову віддати себе в рабство дурням у масках і книзі, в якій немає нічого, крім безглуздих заборон? Знову станемо бандою дикунів, що кидаються на весь світ, як скажені пси. Знову ритимемо землю пазурами там, де нормальна людина візьме лопату. Знову палитимемо все, чого не знаємо з книги, і знищуватимемо все, чого не розуміємо. Тому що так каже старий варварський кодекс. Закон диких пустельних кочівників!