Я накладаю чепрак і упряж. Нарешті. Беру в руки сідло, яке досі носив на власному загривку.
Він стоїть терпляче і тільки стриже вухами, коли затягую попругу. Підставляє голову під шиповану вуздечку і слухняно хапає зубами незвичне вудило, спроектоване для щелеп — таких, як у нього.
Потім гальковий пляж на березі фйорда перетворюється на циркову арену. Кінь відступає, робить повороти, вкладається і схоплюється за командою. Слухняний, як мотоцикл. Роки тренувань в одній капсулі. Шоу Буффало Білла.
Навіть шкода, що ніхто не бачить.
На вечерю я розігріваю один із військових пайків, які забрав на станції. Вирівнюю дірку в казанку і намагаюся заліпити її глиною, сподіваючись, що та затвердіє в полум’ї багаття. Це не дуже допомагає. Протікає. Зрештою, доводиться їсти з упаковки.
Чудово. Я їм сосиски в соусі барбекю з кукурудзою, випиваю чималу порцію ракії. Ядран отримує велику порцію розкришених сухарів, а потім вирушає шукати щось схоже на підніжний корм. Не знаю, що з цього буде, але судячи з його зубів, він всеїдний, якщо взагалі не хижак.
Шкода, що я не можу його розпитати, звідки він узявся на тій дивній галявинці і що робив раніше. У нього маленький запас слів, зважаючи на те, що насправді він і не вміє розмовляти. Просто не знає, що з цим умінням робити. Вимовляє прості речення, але не може нічого розповісти або втілити свої спогади в слова.
Я намагаюся не будувати безглуздих, нічим не підтверджених теорій, але нічого не можу вдіяти. Мені здається, що його поява якось пов’язана із явищем, з яким я постійно стикаюся і поки що вважаю галюцинацією.
Мені здається, це справа холодного туману.
Коли наступного ранку ми вирушаємо в дорогу, я відчуваю себе легким, наче пір’їнка. Усе спорядження розсовую по торбах, розміщених на кінському крупі, а скручену ковдру перекидаю через спину. Нарешті на мені немає обладунку і кольчуги. Зброя і спорядження висять у торбах, кобурах і зачепах, тож кінь, обвішаний пожитками, виглядає не надто елегантно. Дещо нагадує скакуна важкої кавалерії і водночас — пересувне стійло, але, здається, він навіть не помічає всього цього вантажу. Нарешті починаю подорож без шолома на голові і сідла на шиї.
Ми рушаємо.
Ущелиною вздовж звивистого фйорду, крізь ліс, скелястими, порослими чагарником пустками. Як шлях веде.
Близько полудня натикаюся на міст.
Власне, це руїни мосту, але такі, що аж дух перехоплює. На кожному березі височіють два величезні пілони заввишки метрів зо тридцять. Річка в цьому місці широка, близько півтори сотні метрів, скелясті береги піднімаються на кілька поверхів.
Пілони на берегах — це величезні статуї гігантів. На одному березі — жінка, на іншому — безголова фігура чоловіка. Вони тягнуть один до одного руки і стоять, розставивши ноги, над широким, гладеньким покриттям шляху. Міст обривається з кожного боку за кілька метрів від берега, але в потоці не видно жодних залишків.
Я злажу з коня і оглядаю руїни, погладжуючи поверхню скелі.
Вона монолітна. Жодних слідів обробки, жодних стиків. Немов мільйони років тому лава сформувала ці фігури гігантів, поверхню дороги і троси, що колись з’єднували простягнуті у журбі руки.
Тепер їх назавжди розділила річка і вони ніколи не зустрінуться.
Хто на землях, де вершина архітектури — це халупи з обкорованих колод, зумів збудувати щось подібне?
На моєму боці фйорда дорога вгризається в скелястий схил і зникає в лісі. Так само, як і міст, це акуратно модифікована скеля.
Майже спільна. Рівну, немов скло, поверхню прорізає заледве кілька щілин, через які пробивається трава і коріння дерев.
Я вирушаю дорогою під гору. Вона веде не туди, куди мені потрібно, але я хочу побачити, що там далі. Її перегороджують величезні стовбури повалених колись дерев, за рогом одне велике, з голками, схожими на араукарію, росте з ідеально круглої діри посеред тракту. Стовбур має три метри в діаметрі. Копита Ядрана б’ють об базальтову поверхню дороги.
Ми ідемо так годину, аж ліс рідіє і на вершині за ним з’являється вересова пустка. Плато, що вкриває верхівку пагорбу. Унизу я бачу волохатий коричнево-оливковий килим, що тягнеться аж до блискучого моря.
Метрів через п’ятсот я помічаю щось, що спочатку вважав білими вапняними скелями, але це будівля. Стрільчасті бані, схожі на верхівки закопаних у землю снарядів, встановлені в концентричних колах. Усе обліплене чорними, схожими на мух плямами, які зблизька виявляються зграєю великих воронів. Деякі з них кружляють угорі, ніби живі шматки сажі.