Я відстібаю меч від лівого боку сідла і неквапливо перевішую його за спину. Під’їжджаю кроком, тримаючи напоготові лук і стрілу на тятиві.
Зблизька будівля ще більша, ніж здавалася. Я в’їжджаю в перше коло, що трохи нагадує африканське село, але будинки тут немов вирізані з білого мармуру. Так само, як міст і кам’яні гіганти, вони виглядають радше вилитими, ніж вирізьбленими. Тиша. І каркання.
Жодної живої душі.
Це дивно. Навіть якщо ці дивацькі хатки — залишки якоїсь стародавньої культури, хтось має тут жити. Це готові будинки. Вистачило б приладнати двері. Є вікна, дахи, на голову не крапає.
Може, місце невідповідне? З того, що я прочитав про культуру мореплавців, вони неохоче селяться десь, звідки не видно води. Перед будинком має бути море або річка, яка до нього веде, або принаймні озеро.
Я зіскакую з коня і обережно підходжу до найближчого будинку. Лук вільно звисає в руці, пальцями притримую стрілу. Досить схопити другою рукою за тятиву — і можна стріляти.
Мені не подобається тиша і це місце.
Активовую цифрал.
Він умів підійти зовсім безшумно. Ворони розступалися неохоче, а деякі, побачивши його, злітали, махаючи важкими крилами. Але за стрілчастою аркою входу була лише темрява, запах затхлості і мокрої землі, що вкривала тонким шаром кам’яну підлогу.
І купа гнилих кісток посеред округлого приміщення. Перемішаних, мов криві пожовклі палиці. Залишки якогось бурого лахміття, брудно-жовта куля черепа.
У сусідньому будинку було так само, але кісток було трохи більше. Драккайнен вирішив, що це щось на кшталт цвинтаря.
У посиленому цифралом світлі було видно побляклі поліхромні малюнки, що вкривали стіни, і свіжі рунічні знаки, накреслені вохрою або кров’ю.
— Ну що, виходить, я потрапив на цвинтар, — пробурчав Подорожній, крокуючи спіральною вуличкою між склепами. Середину некрополя позначала округла кам’яна плита, заставлена кількаметровими кам’яними шпилями, що пнулися в небо.
В одному зі склепів він знайшов скелет, що досі сидів на підлозі, на ньому збереглися засохлі сухожилля і залишки шкіри. В інших були лише купи кісток, у двох спочили висохлі, як мумії, трупи. Ворони збиралися перед тими склепами і кучкувалися всередині, викльовуючи залишки м’яса. Вуко розігнав їх, хоч ті й не дуже його боялися. Двоє піднялися в повітря і сіли на даху, інші розлетілися з гнівним карканням. Не поводився з ними надто агресивно. Розмах крил у воронів був десь півтора метра, дзьоб кожного виглядав немов вістря кирки і був довшим за долоню.
Черговий труп ще у цілком пристойному стані сидів посеред приміщення в тій самій позі, що і решта: зі схрещеними ногами, з руками спертими об коліна, і зведеними вгору долонями. На потилиці у нього навіть залишилося довге сиве волосся, наче недбало зідраний скальп.
Зазирнув усередину, і тоді труп раптом розплющив очі. Налиті кров’ю, вкриті більмами, каламутні. Драккайнен відскочив назад, натягуючи лук і відчуваючи, як гіперадреналін вдаряє в його вени.
Людина розкрила рота і видала хрипкий крик, що нагадував каркання, після чого знову знерухоміла.
Драккайнен видихну, повільно послабив тятиву і якийсь час масажував руки, чекаючи, доки адреналін припинить кружляти в його крові.
— Ну ти, братику, мене й налякав, — сказав він. — Хто ти такий? Хворий? Допомога потрібна?
Нічого.
— Хочеш їсти?
Нічого.
Страшенно худий чоловік не відгукнувся і не відреагував, навіть коли Драккайнен вхопив його за плече. Під неймовірно брудними і струхлими ганчірками він здавався порожнім, немов воскова форма. Його пульс був слабкий, але відчутний.
Єдиною ознакою життя було нечасте, повільне дихання.
— Кататонік, — виніс вердикт Драккайнен. — Кладовище кататоніків. Що за країна!
Сутеніло.
— Або повертаємося на дорогу і ночуємо біля моста, або залишаємося тут, — сказав він коню. — Схоже, що це шлях навпростець. Принаймні, так видається з цього пагорба. Річка — отам і робить дугу, а ми хочемо дістатися до гирла, до порту. А цей нехай собі сидить. Адже він нікому не заважає, а я не мандрівний психіатр.
Ядран пирхнув і видав протяжне бурчання.
— Отже, вирішено.
Деякі будинки були абсолютно порожніми. Драккайнен підмів кам’яні плити підлоги пучком гілок і приніс купу сухих палиць.
— Розумніше було б спати надворі, — сказав він, рубаючи гілки мечем і складаючи багаття. — Не можу сказати, чому так. Ні, духів я не боюся. І скажу тобі по секрету, чому. Справа в тому, що духів не існує.