І все ж йому не хотілося спати всередині дивної будівлі. Він сидів, вдивлявся у вогонь і слухав, як час від часу каркали ворони на іншому кінці поселення.
Нарешті він заснув, загорнувшись в ковдру і не зводячи очей з вогнища.
Поруч стояв його кінь, обгризав м’ясисте листя з куща і стриг вухами, дивлячись у темряву. Перед сном Драккайнен уперся чолом у кінську голову.
«Погане місце, — думав Ядран. — Місце смерті. Вуко спить. Ядран стежить. Погане місце. Ядран буде кусати і бити копитом. Хтось прийде, Ядран його вб’є. Вуко спить».
Сидять навколо мене по-турецьки, з руками, спертими об коліна, і долонями, зверненими до неба. Дивляться на мене налитими кров’ю, каламутними, сліпими очима. Сидять і втуплюють в мене сліпий погляд, не звертаючи уваги на воронів, що рвуть їхні тіла.
— Тіло — це тлін, — шепоче один. Його голос звучить як шелест сухого цвинтарного листя. — Душа — також тлін. Мусиш бути вороном, щоб злетіти в небо.
— Ось ще один прийшов красти пісні. — Це наступний, він уже майже скелет. — Подорожуєш. Ідеш спіраллю, в нікуди. Ти сам повинен стати піснею.
— Дорога веде всередину, а не назовні. Але це дурень, Подорожній Ночі. Прийшов іззовні і піде назовні.
— Сюди приходять за піснями. Хочуть діяти. Але це місце, в якому діяння припиняються. В якому припиняється все.
— Ти крадій. Навіщо ти порушуєш спокій Воронового Граду? Ми — мудреці. Пісенники. Ми зайняті. Тут ми припиняємо бути. Чому ти нам заважаєш?
Він простягає руку і вириває мені око. Показує, як воно плаває на долоні, наче розбите яйце.
— Це ціна знання. Той, хто бажає діяти, повинен навчитися дивитися всередину.
Сам він абсолютно сліпий.
— Бачиш? — питає. — Одне я віддав, щоб діяти. Друге — щоб припинити діяти. Віддав їх воронам.
Я прокидаюся, немов від сигналу тривоги. Похмурий світанок. Радше навіть посиніла на сході ніч. Я свідомий і готовий діяти. Не знаю, через кошмар чи завдяки попереджувальному бурчанню Ядрана.
Іконки бойового стану в одну мить пролітають перед моїм внутрішнім зором, як голографічне delirium tremens.
Драккайнен безшумно підвівся з луком у руці, прокрався до коня і сперся об його теплий волохатий бік. Кінь повернув до нього голову, і вони стикнулися лобами.
«Людина і віслюк, — подумав кінь. — За хребтом. Не видно. Йде. Не боїться. Він бреше. І знає, що ми тут».
— Лежи, — прошепотів Драккайнен.
Присів навпочіпки і обпер долоню з луком об коліно. Кінь підігнув ноги і зник у високій траві, слухняно витягнувши шию і якось по-драконячи уклавши голову щелепою до землі. «Земний кінь так не зміг би», — подумав Подорожній.
У термовізері ворони, що сиділи на гостроверхих дахах, світилися як неонові папуги, а хати стирчали навколо немов драконячі зуби. Було чутно скрип погано змащених осей. З-за пагорба з’явилася жовто-помаранчева пляма у формі шишкуватої голови тварини, схожої на окапі або мініатюрного жирафа. За ним тягнувся двоколісний візок, поруч з яким ішов низенький чоловічок у шкіряному капелюсі з широкими крисами і їв яйце, зварене на твердо.
Драккайнен послинив пальці і поправив розпатлане оперення стріли.
— Не можеш спати, Вороняча Тінь? — крикнув Вуко, натягуючи тятиву.
— Ти теж, якщо немає дерева, Той, Хто Спить на Дереві? — крикнув у відповідь той. — Краще відклади лук і підкинь дров.
— Я і так добре бачу, — відгукнувся Вуко.
— Відклади лук, і я сяду з тобою біля вогню.
— А яка мені з цього користь?
— Сніданок. Ти даси вогонь, я дам пиво, шинку і хліб.
Драккайнен зняв стрілу.
— У мене є печена риба, — сказав.
Сиділи по обидва боки від багаття, дивлячись один на одного крізь вогонь. Закрадався пурпурний світанок. Зблизька виявилося, що Вороняча Тінь майже карлик. Кремезний, кривоногий і без одного ока. Очну ямку прикривала кістяна пластина, прикріплена ременями.
— Ти віддав одне око за знання? — запитав Драккайнен.
— Так. Дізнався, що, як битися без шолома, можна втратити око. А що дізнався ти?
— Що це дивна країна. Що тут триває якась війна богів. Що тут важко зустріти когось, у кого все в порядку з головою. Що в кам’яних будівлях мешкають трупи. Різні речі.
— Та твоя риба вчорашня.
— А твоє пиво кисле. Що це за місце?
— Урочище. Кладовище. Дурні, які вважають себе Тими, хто Діє, приходять сюди віддавати пісні.
— І віддають? — запитав Драккайнен, зробивши ковток.