Амітрайські імператори завжди мешкали в палаці, а їхні сади були майже пустельними ділянками, де дерева, кущі та квіти росли рівними квадратами, наче візерунок на рушнику. Їхній сад водночас нагадував степ і розкішний килим. Служив для верхової їзди і мав виглядати красиво з вікна палацу. Для них краса — відкритий, голий степ, де розпускаються квіти.
Інколи, під час Свята Коней, тут ставили величезний, смердючий повстяний намет, розставляли в ньому оздоблені золотом і дорогоцінним камінням жахливі меблі з буйволової кістки. Імператор сидів там, їв жирне м’ясо бабака, запечене на вугіллі, пив молочне пиво з чарки і слухав, як йому грають Пісні Землі.
Амітрайці ніколи не могли вирішити: чи вони — народ диких кочівників, чи імперія, яка підкорила світ і стала його серцем.
Мій рід не має нічого спільного з Амітраєм. Ми в ньому чужі. Зрештою, як добра половина громадян, але як так сталося, я розповім пізніше.
Моє дитинство було саме таким, оскільки ми походимо з Кіренену. Далекого королівства, якого вже не існує. Я був сином володаря. А сини володарів повинні вміти більше, бути мудрішими і благороднішими за інших людей, бо на них чекає прокляття влади. Вони повинні вміти відмовлятися від себе, якщо буде потрібно. Мусять тримати себе в шорах, оскільки, коли вони стануть володарями, не буде нікого, хто зуміє їх стримати. Повинні нести відповідальність за долю всіх інших. Тому нам не можна було ставитися до себе поблажливо. Не можна було керуватися гнівом, забаганками, бажаннями і примхами. Для нас могли існувати лише честь, відвага і служба.
Так говорили кірененські кодекси, згідно з якими нас і виховували.
Так багато речей мушу пам’ятати!
Тут, де я зараз, тільки це й має значення. Я повинен пам’ятати.
Кіренен, якого я ніколи не бачив, але який маю нести в собі, щоб той не загинув остаточно. Пісні моєї незнаної землі… Мою матір, наложниць мого батька… Самого батька, благородну і справедливу людину, яка могла б правити світом. Мого Вчителя. Мою вчительку Аїну. І навіть мого брата Кімір Зила. Притулок Хмар.
Мушу пам’ятати і велику мрію свого роду. Свого неіснуючого клану. Мрію про такий Амітрай, який ми мали створити. Повільно і послідовно, покоління за поколінням. Про Амітрай, який будував мій батько. Про країну, в якій варто жити, і якої ніхто не мусить боятися. Про країну, в якій варто бути благородною людиною.
Він був першим імператором, якому було дано побачити початкові результати своєї праці. Він бачив, як усе народжувалося. І бачив, як руйнувалося в морі вогню та крові.
Я мушу все це врятувати.
Усього цього так багато, що я й не знаю, з чого почати. Розповім про все, не дозволю цьому померти. Укладу це в слова і пронесу крізь часи вогню. Часи війни богів.
Однак спершу розповім про своє дитинство.
Я народився в Рік Води. Цей факт мало вам скаже, але досить і того, що це сталося не дуже давно. Перші п’ять років я провів у Будинку Цинобри разом зі своєю матір’ю, наложницями, няньками і мамками. Я був дитиною. Мене заціловували, давали ласощі, вчили говорити і ходити. Я небагато пам’ятаю з того часу. Якісь тіні на ширмах, чийсь голос, який співав мені монотонну сумну і красиву колискову. Жіночі голоси і сміх. Дитячі роки, що пливли поза часом, як у лихоманці. Золоті, м’які, теплі і липкі, наче мед.
Потім мені виповнилося п’ять років, і я відчув, як жорсткі, тверді, але обережні руки чоловіків забрали мене з Будинку Цинобри, з м’яких і духмяних жіночих обіймів. Спершу я радів. Я вже не був дитиною. Хробаком, безстатевою істотою, що вела безглузде життя, позбавлене значення. Я став хлопчиськом. На мене чекали десять років у Будинку Сталі, які мали викувати з мене чоловіка. Та я швидко засумував за теплом Будинку Цинобри, за його зручностями і безпекою, за пестощами і солодощами, яких тепер стало так мало.