Одного разу Вчитель побачив, як я потайки плачу, сховавшись у якийсь закамарок. Він сів поруч і сидів так мовчки, попихкуючи маленької люлькою, а потім сказав щось таке:
— Перші п’ять років ти провів у обіймах жінок і тепер сумуєш за ними. Нічого дивного, кожен тужить. Але я скажу тобі, що коли ти перестанеш бути хлопчиськом, ти знову до них повернешся. Але тоді ти шукатимеш чужих жінок.
Звісно, я його не зрозумів.
Зрештою, серед слуг і вчителів справді були жінки, але йшлося не про це. Будинок Сталі був не монастирем, а місцем науки. Там нас перековували, робили з нас володарів. Учитель був там найголовнішим.
Колись він був стратегом. Можливо, так залишалося і надалі. Колись він був командиром. Колись був ще й таємним убивцею.
Мій ментор. Йому було дозволено все. Він міг нас карати. Навіть різками, хоча й робив це рідко. Міг нас учити і виховувати. Міг нас соромити і морити голодом, якщо вважав за необхідне. Не мусив нам уклонятися, як інші, або розмовляти з нами навколішках, з поглядом, спрямованим у землю.
Я його боявся.
Кімір Зил — ні, але він узагалі не боявся нікого і нічого. Я боявся не тільки покарань. Не того, що переді мною поставлять тацю з кубком води і мискою сухої каші, і не прочуханки різками. Не того, що буду з ранку до ночі чистити стайні. Я боявся, що він погляне на мене своїм особливим поглядом і випалить мені душу. Поглядом, який ще довго болітиме і який я не зможу забути.
Я злився на нього. Ненавидів невпинні тренування, крижану воду і мізерну їжу. Обурювався на постійні незручності, недосипання і дисципліну. Але відчував, що він справедливий.
Він був суворий, бо мусив таким бути.
Він не завжди звертався до нас «ясновельможні принци». Найчастіше використовував невідоме тут слово «тохімон», що на кірененській означало «обраний серед рівних».
Одного разу, вже перед смертю, він звернувся до мене так, як в Кіренені васал звертається до володаря: «ромассу» — моє життя.
«Іди, моє життя», — сказав він.
Його звали Хатір Санджук. Принаймні офіційно. За часів мого батька дедалі відкритіше використовували кірененські імена. Кірененці вчили дітей мови, з’являлися у своєму клановому одязі на вулицях. Тоді це вже не мало значення, оскільки стало модним. За часів мого батька було навіть прийнятно, щоб ті, хто вважав себе кірененцями, публічно носили кланові ножі. Так було і з іншими давніми народами, підкореними імперією. Вони ходили вулицями в своєму одязі, яким його пам’ятали. Саме тому ми точно знали, що нашого Вчителя звали Ремінь, син Лимаря з клану Журавля.
Ми всі були з клану Журавля.
Тобто були б, якби наша країна й надалі існувала.
Якби не родова ганьба через зраду, до якої нас змусили, щоб країна вижила. Якби ми не були нащадками зрадника, який, щоб покарати себе, взяв амітрайське ім’я Тахалдін Тенджарук, що означає Перевернутий Журавель. Так само як «перевернутий друг» у піренейській мові записується як «зрадник».
Він підвів свій рід, зрадив власну країну і допоміг її знищити. Усе це для того, щоб якийсь його нащадок надів Тигрячу Шапку. І перетворив божевільну, дику тиранію на новий Кіренен. І назвав себе «журавлем-зрадником», щоб пам’ятати.
Але я розповідав про Вчителя.
Він ніколи нічого мені не давав. Тобто давав він мені безліч речей, але нічого такого, що не було б потрібне для навчання. Одного разу я отримав залізну кулю. Відполіровану залізну кулю. Схожу на невеликий м’яч.
— Що це, Вчителю? — запитав я. Сподівався, що це якась іграшка.
— Куля бажань. Коли тобі буде дуже погано і ти дуже чогось хотітимеш — стисни її в кулаці. Стискай так довго, поки відчай не відступить. Однак це означатиме лиш те, що ти не бажав чогось достатньо сильно. Якщо ж справді чогось забажаєш, зумієш зробити так, що куля стане м’якою, немов глина. Тоді твоє бажання здійсниться.
Одному Творцеві відомо, як часто я стискав кулю. Однією й другою рукою. Стискав і стискав її. Часом засипав з кулею в руці. Учитель мав рацію. Згодом смуток минав.
Але куля виконала тільки одне бажання, і то не моє. Бажання Ременя.
Він хотів, щоб у мене були сильні пальці.
А одного разу я отримав острів.
Це був найважливіший досвід мого дитинства, і тому я про це розповім.
На озері, в нашому саду. Було там кілька вкритих скелями штучних островів, на яких росли дерева. Хвойні й сливові, а ще кущі, які чудово квітли навесні. Одного разу виявилося, що в саду повно слуг, які принесли туди безліч ящиків з полірованого дерева. У стінках ящиків були ряди отворів, а всередині щось рухалося. Між ними стояв Той, хто Діє. Майстер Звірів. Острови теж змінилися. На них висадили багато очерету, на берегах лежала купа паличок і найрізноманітніших предметів. Посеред кожного острова звели восьмикутну альтанку.