Це теж було те, чого я від нього очікував, але від цього моменту я щодня спостерігав за ситуацією на обох островах.
Занепокоївся я лише тоді, коли одного разу побачив абсолютно нову сцену. Кімір Зил сидів на стільці, на терасі своєї альтанки, і грав, а всі його звірята — і ті, що зі списами, і ті виснажені, що зазвичай весь час працювали, — стояли перед ним широким півколом. На вільному місці перед альтанкою, як завжди останнім часом, горіло багаття.
Тільки через деякий час я зрозумів, що тваринки не стоять у випадкових групках: «збирачі» збилися в безформну купку посередині, а «солдати» оточували їх, стоячи на задніх лапках із опущеними списами.
Мене це зацікавило, тож я сховав «Око» за пояс куртки і видерся на найвище дерево острова. Звідти, прихований в листі, я мав набагато кращу можливість споглядати те, що відбувалося на острові мого брата.
Кілька бистринок, які виконували роль солдатів, відклали палички й галопом увірвалися в натовп «збирачів», після чого вирвали звідти двох виснажених, переляканих звірят. Ці бистринки, схоже, впали в паніку і спробували втекти всередину кола, але всюди натрапляли на лінію «солдатів» із наставленими на них списами. Коротка мить паніки — і їх загнали у самий центр плацу, як овець, яких заганяють пастуші собаки. Тваринки скупчилися на хвилину, «солдати» відступили, а вихоплені з натовпу «збирачів» залишилися на піску, здригаючись і звиваючись на місці, я сконцентрував погляд і побачив, що вони міцно прив’язані за шию до невеликої палички, що стирчала із землі, скрученим із лика шнурком.
Потім я побачив, що «солдати» підходять і зупиняються біля прив’язаних звірят, які вже перестали смикатися на землі, шарпати лапками шнурки і намагатися їх перегризти. Обидві групи встали на задні лапки, обнюхуючи і смішно рухаючи носами, а Кімір Зил грав, немов божевільний. Потім найбільша бистринка мого брата виступила вперед і раптово встромила спис у живіт прив’язаного звірятка.
Побачивши кров, що бризнула на пісок, я мало не впав з дерева і ледь не випустив «Око». Я був переляканий, але знову наблизив циліндр до обличчя. Я просто не міг повірити в побачене.
А бачив я, що нові й нові звірятка підходили й кололи нещасних створінь списами, поки на піску не залишилися нерухомі тіла зі зліпленим, червоним від крові хутром, яких чергові «солдати» продовжували проштрикувати своїми списами, хоча потреби в тому вже не було.
Зігнані докупи між списами, «збирачі» в паніці пручалися, але ряди «солдат» утримували видимий порядок.
Після різанини «солдати» накинулися на трупи і розірвали їх. Бистринки при цьому виглядали і поводилися, наче зграя щурів. Хвиля іржавих спин бистринок на тому місці, де мить тому ще були їхні побратими, викликали у мене нудоту.
За якусь мить від заколотих і розірваних звірів не лишилося нічого, крім плям крові і двох відкушених голівок, які мій брат наказав насадити на списи на плацу.
Коли я спустився з дерева, голова йшла обертом від емоцій. Спершу я хотів про все розповісти Ременю, але швидко зрозумів, що за логікою Вчителя саме я можу виявитися тим, хто порушив правила гри, а не мій брат. Я вкрав «Око» і підглядав у нього. Тим часом брат лише сидів і грав. Звичайно, він наказав своїм звірятам вдатися до безглуздої жорстокості, але в цьому нас ніхто не обмежував. Нам дали бистринок, острови, корм і сопілки. А далі дозволили робити що завгодно, але впоратися ми мали самі. Якщо мій брат хотів, щоб його звірі проводили безглузді страти, то він мав на це повне право.
Я подивився на своїх власних жовтих звіряток, що бігали по острову і перекидалися в траві, і раптово відчув на душі якусь тінь.
Кількома днями пізніше я прибув на острів раніше і, випивши кухоль теплого горіхового відвару, почав спостерігати за багряним островом. Того дня я побачив дещо нове. А саме, два маленькі човни, ледь видимі в ранковому тумані, що пристали до пляжу і зникли в очереті. Може, це й не були якісь досконалі човни — радше, плоти, що нагадували подвійні зв’язки очерету, щільно стягнуті з обох кінців, але плавали вони досить добре. Я помітив, що на кожному пливли кілька бистринок Кімір Зила. Я не зауважив, як саме вони пливуть, однак вони не дрейфували, віддавшись на волю вітру, а рухалися один за одним у бік якогось проходу в очереті, поки не зникли з моїх очей.