Битва в долині Чорних Сліз.
Кінець моєї країни, якої я ніколи не знав. Яка потонула в Амітраї, немов у морі, розтоптана ордою варварів.
Я знав, що війну виграють хитрістю, тож шукав натхнення в нотатках старих майстрів.
Я сумнівався, що Кімір Зил збирався виконати швидкий грабіжницький набіг як на острів Чагая. Я радше підозрював, що він забажає зайняти мою територію, розтрощити опір і вивісити на моїй альтанці багряний прапор. А потім без проблем підкорить Чагая і переможе.
Я крадькома ходив по саду і намагався побачити, що відбувається на острові Кімір Зила. Якщо він хотів на мене напасти, йому слід було будувати човни. Напевно він тримав їх прихованими в очереті. Я виявив цілу галявину зрізаного очерету. Це означало, що матеріал він уже зібрав.
Єдиною зміною, яку я помітив, була велика купа глини, яку його звірятка насипали посередині плацу, перед його альтанкою. Крутилися біля неї, немов мурахи біля дохлого вола, а я не міг зрозуміти, в чому там справа.
Кілька днів не відбувалося нічого особливого, і мені здавалося, що я захворію від цього напруження. Мої тваринки не мали багато часу, щоб працювати. Вони вчилися бою в строю і метанню каміння, вивчали, що саме кожен повинен робити під час тривоги. Невелика частина продовжувала збирати їжу, але тепер усе йшло в сховище, як запас на час війни. Вони щодня отримували скупий раціон корму й постійно ходили голодні.
Мені спадало на думку, що, можливо, я дав розігратися своїй фантазії, і Кімір Зил зовсім не збирається нападати.
Я не міг заснути, спав неспокійно, постійно прокидався і вибігав на терасу, щоб перевірити, чи спить мій острів у темряві нічного озера, чи не лунає звідти відгомін битви, чи не палає там вогонь.
Я не міг їсти і був не в змозі ні на чому зосередитися. Кімір Зил натомість лише дивився на мене з-під примружених повік і таємничо посміхався. Таку фізіономію він мав, коли готував виключно злісну інтригу або коли йому вдавалося досадити комусь із нас. Я тоді лютував, і мені багато коштувало не виказати, що я в курсі його задумів.
Одного ранку за сніданком до мене звернувся Чагай.
— У тебе є корм для тваринок? — запитав він.
— Може, є, а може, й ні, — відповів я таємничо.
— Позич мені трохи, десь із пів кошика. У мене закінчився, але коли Ремінь дасть мені нову порцію, я відразу тобі поверну.
— Твої тваринки могли б виживати і самі, збираючи комах, насіння, молюсків і коріння, — відповів я. — А у мене недостатньо корму, щоб тобі позичати.
В очах Чагая стояли сльози. Він відвернувся, щоб я їх не помітив. У Будинку Сталі не схвалювали сліз, незалежно від причин. І вже точно не через звичайну поразку, розчарування або злидні. Навіть не через біль, хіба що він був справді сильним.
— Я дам тобі за це перстень моєї матері, — сказав він, — або що захочеш.
Він дійсно був у нужді, але я нічим не міг йому допомогти.
— Ні, Чагаю, — відповів я. — Я не хочу твоїх речей. У мене просто немає зайвого корму. Його рівно стільки, скільки потрібно моїм тваринкам.
Чагай мовчки пішов, розчарований і засмучений, ковтаючи сльози, а я ж залишився на веранді, почуваючись просто жахливо.
Мені було його шкода. Утім, так бувало часто.
Так ніби й цього було мало, Ремінь придумав ще одну річ.
Одного ранку ми сиділи за сніданком, але перед кожним поставили різні порції. На моїй таці стояла миска з невеликою кількістю червоної дурри, приготованої на підсоленому молоці, і нічого більше. Чагай отримав лише миску каші і склянку води, а Кімір Зил, безжально знущаючись з нас, поглинав шматочки копченого курчати, вмочуючи їх у гострий соус, заїдаючи солоними грибами і черпаючи хлібом рибний паштет з мисочки. Наливав собі з глечика ароматний горіховий відвар, від якого крутило в носі через велику кількість приправ, і мало не давився від сміху.