Десь посеред цієї загальної мішанини ніхто не помітив, як Чагай з’їв сніданок і відплив на свій острів, наче нічого не сталося.
Повернувся він десь за годину і прибув до берега майже одночасно з човном, на якому повертався Кімір Зил, який не викликав слуг, а з похмурим виразом обличчя гріб сам. Чагай вискочив зі свого човна, немов ошпарений, і, розкидаючи слуг, блідий від люті і залитий сльозами, помчав навпростець до брата і несподівано вдарив його в обличчя.
Ніколи раніше, за жодних обставин — чи-то в бійці, чи-то під час тренувань — не траплялося, щоб він хоча б торкнувся Кімір Зила, проте цього разу брат повалив його на землю. Я ще ніколи не бачив Чагая таким розлюченим. Перш ніж слуги відтягнули його, він скочив брату на груди і, схопивши Кімір Зила за волосся, почав бити його головою об землю. Це тривало лише мить. Старший брат вивернувся з хватки Чагая і викрутив йому руку, а за хвилю їх розтягнули.
Як я дізнався пізніше, справа була не тільки в тому, що Кімір Зил зумів захопити частину його звіряток. Не знаю, як йому це вдалося, але пам’ятаю, що неодноразово бачив, як він підпливав до блакитного острова і нерухомо сидів на відстані кидка каменю до берега. Зараз я вже знаю, що він підслуховував сигнали Чагая. Якимось чином йому вдалося розгадати мову його сопілки і зробити так, аби бистринки слухали його як свого господаря.
У ніч, коли він напав на мій острів, він зумів забрати лише частину звірят, а тих, хто не бажав його слухати, отруїв.
Ремінь знайшов купу корму, а навколо нього покручені мертві тіла тваринок Чагая із жовтою піною на писках. Ніхто не знав, звідки старший взяв отруту, поки не помітили крадіжки з садового складу. Кімір Зил використував порошок із ягід румбамбару, яким труїли щурів у каналах і коморах.
Ремінь не промовив до нього ані слова. Навіть не глянув. Відвернувся й увійшов до павільйону. Потім я побачив, як він виходить, убраний у непримітну куртку з капюшоном, що означало, що він вирушив побачитися з нашим батьком, володарем Тигрячого Трону.
Кілька днів я лежав у ліжку або на веранді, занадто зайнятий болем, щоб помітити, що в будинку відбувається щось дивне. Я чекав, поки тріснуте ребро не почне зростатися. Коли я вдихав і намагався перевернутися, було боляче, тісна пов’язка теж додавала страждань.
Я часто пив настоянки і більшу частину часу спав, не знаючи, що відбувається навколо.
Але попри це я звернув увагу, що мій медик, Хачін Тестуґай, був схвильований. У нього тряслися руки, коли він відміряв мені ліки й запалював куріння, молячись за моє здоров’я амітрайській Пані Жнив і деяким новим богам, яким зараз молилися в Амітраї
і які були нашими кірененськими божествами, але тут носили інші імена.
— Дбай про тіло й дух синів Тигра, Той, хто Йде на Гору, дай їм свою силу, не дозволь їм відплисти на Місячному возі, молимо тебе…
— Ти сказав «синів»? — перервав я його. — Хтось іще хворий?
— Твій брат, Молодий Тигре, принц Кімір Зил лежить хворий уже два дні, — відповів він. — Його нудить, і він не може їсти. Марить у гарячці. Може так статися, що…
— Що «що»? — перелякано запитав я. Я був злий на Кімір Зила, але ж він був моїм братом.
— Ми про це не говоритимемо, благородний принце. Не тоді, коли чорні птахи кружляють навколо нашого будинку.
— Але що з ним трапилося?!
— Шляхетний принц Кімір Зил грався з румбамбар, мій пане. Це страшна отрута. Коли не знаєш, як її використовувати, можна й самому отруїтися. Порошок може залишитися на руках або на одязі. Обіцяй мені, Молодий Тигре, що ти ніколи не візьмеш його в руки.
Кімір Зил помер наступної ночі. Провалився в сон, з якого більше не прокинувся.
Я плакав так, що думав, серце розірветься. Світ змінився. Я був дитиною і до того часу нікого не втрачав. Мені здавалося, що смерть не має доступу в Хмарний Притулок. Це було щось, про що я лише читав або чув у оповіданнях.
Я постійно натикався на щось, що стосувалося до мого брата, і не міг повірити, що той, хто недавно зламав мені ребро, сидів у цьому кріслі або читав цей сувій, може зникнути, немов його ніколи не існувало, а сліди його вчинків залишаються, ніби нічого й не сталося. Навіть такі особисті, як надкушений фрукт. Мені здавалося, що він повинен десь бути. Що він ходить коридорами або покинув кімнату хвилиною раніше — до того, як я туди зайшов.