Він проїхав в’їзну вежу і попрямував на пристань.
— Спершу ночівля, — сказав він коню. — Дах над головою. Це головний порт в околицях. Тут повинні бути приїжджі, а отже, буде і якась корчма. Сюди з’їжджаються купці, моряки й подорожні… такі, як ми. І хтось повинен заробляти на цьому гроші. Я розумію, вони досі не винайшли ані парової машини, ані душу. Але невже ніхто досі не помітив, що мандрівник заплатить дзвінкою монетою за дах над головою, воду та якусь їжу? Моряк, який сходить на берег, повинен перш за все щось з’їсти, щось таке, що не є жахливим корабельним пайком. Звичайно, він мусить напитися. А ще йому, безсумнівно, потрібна жінка, і за це все він теж заплатить. А де курви — там і готелі. Quod erat demonstrandum. Я не перераховую культурних стереотипів. Просто вірю в закони прибутку. Універсальні в космічному масштабі, мій північний оленю.
Дорога зміїлася між господарствами, але, врешті-решт, вивела до берега. Він минав людей, одноосеві вози на дерев’яних колесах, завантажені товаром, корів, собак і свиней. Минав місцевих, убраних у пофарбовані плащі і шкіряні безформні шапки, якихось голодранців, обвішаних зброєю — ймовірно, моряків. Бачив жінок у простих сукнях і солом’яних капелюшках і дітей, що бігали навколо. Він ще не бачив тут стільки людей в одному місці.
— Ах, цей шум великого міста, — процідив він, проводячи Ядрана крізь стадо шестирогих овець.
Дорога вела вниз, і тоді, стоячи на узбіччі між будинками, він побачив кораблі. Вони стояли біля пристані, пливли посередині широкого фйорду, погойдувалися на якорях. Кількадесят. Незрозуміло чому він уявляв собі, що вони нагадуватимуть драккари вікінгів, але це радше були середнього розміру джонки. Мали високі, задерті корми із зубчастими помостами, подвійний кіль і дивні вітрила, що нагадували жалюзі або віяла. Три човни розминалися в річковому руслі, і було видно, що на вітрилах намальовано прості геометричні розпізнавальні знаки.
Якийсь час він доброзичливо дивився на них. Усе життя любив кораблі, особливо вітрильники. Ці виглядали солідно і пристойно. Невеликі, радше для каботажного плавання, але ж «Санта-Марія» теж справляла таке враження.
На набережній він зіскочив з коня і повів його за упряж, тримаючи біля самої морди. Ядран стриг вухами і воркотів від незадоволення.
Ті, кого він шукав, мусили чинити так само. Чіплялися до місцевих і розпитували про ночівлю. Це теж, імовірно, космічна стала. Вони йшли сюди через ліси, спали під голим небом. Певне, знали мову, принаймні Ван Дікен. Мали якісь гроші. Вони мусили шукати нічліг, якусь корчму. Походили із Землі. Перш за все — гаряча вода, пристойна тепла вечеря і ночівля. Ванна, бочка, що завгодно. Аби вимитися і поспати під дахом.
Треба було шукати щось на кшталт готелю.
Він знайшов його за годину. Це не був заїжджий двір або хоча б корчма. Радше, караван-сарай. Підковоподібний будинок, схожий на сарай, де тварин тримали внизу, а спати можна було покотом на сіннику, куди піднімалися по сходах.
В одному з будинків палало вогнище, а похмурий, неговіркий господар позичав казанки і продавав дрова. Ніякої кухні, ніякого бару, ніякого: «Господарю, пива!»
Поблизу порту було з п’ять таких місць, і всі забиті возами, кіньми, мулами, всюди натовп людей. Наближався осінній ярмарок.
Купці сиділи і спали на своїх возах, що купчилися на подвір’ях, а якщо ні, то неподалік крутився ескорт з мутних типочків у шоломах і зі зброєю. Вони не відходили від товарів ні на крок і похмуро витріщалися крізь вирізи в чорнених шоломах.
— Не вірю, — сказав Драккайнен. — Я не знайду ночівлі, бо не забронював номера?
Він повернувся на набережну і пошукав солідного на вигляд рибалку, швидше за все, власника пузатого човна, який саме розвантажував кошик невеликих сріблястих рибок, схожих на сардини.
Переговори не тривали довго.
Рибалка якусь мить стояв, розглядаючи солідний шматок срібла на витягнутій руці Драккайнена, і чухав лисину, зсунувши на потилицю шкіряну шапочку, схожу на миску. Його екіпаж — худий підліток з нервовим тиком і ображений на весь світ довготелесий худорлявий чоловік середніх років — теж мовчки чекав, дивлячись на срібло, немов ніколи досі не бачили такого багатства.
— Стайню для коня і якийсь дах для мене, — повторив Драккайнен. — Лазня, сарай, дровник. І щоб були якісь двері, щоб мене ніхто не обікрав.
Рибалка шкрябав потилицю, дівчина, яка чекала на звантаження риби, сітки і такелажу з човна, сиділа на козлах возу зі спідницею, підітканою з одного боку за пояс, та байдуже жувала соломинку. Худорляк бурчав під носа, критично оглядаючи зв’язані смердючі сіті. Підліток тримався за ванти, працьовито чухаючи п’ятою кісточку. А час летів.