— То мій дядько живий чи ні? Той чужинець його вбив? А моя тітка? А діти? А їхні люди?
Чоловік розгублено шкрябав голову під ярмулкою:
— Важко сказати. Може, і живі, але добре б їм було померти. Краще тобі самому все побачити.
Я допиваю пиво і вішаю ріг на пояс. Мій господар, Гарячий Кремінь, теж згадував про це. Про когось, кого звуть Скіфанар Дерев’яний Плащ, який напросився на проблеми, не прийнявши подорожнього.
Місцевий, якого я обираю за інформатора, стоїть, спершись об прилавок, укритий вовняними попонами і, заклавши великі пальці за ремінь, дивиться на «вовчий човен», що саме входить в порт, маневруючи на схожому на віяло фоку.
— Шановний пане, де тут колись мешкав господар, якого звуть Дерев’яним Плащем?
Той плює крізь зуби і не зводить очей з човна.
— Розсудлива людина не цікавиться такими справами. Хочеш потішити очі бідою проклятого чоловіка? Хочеш побачити Двір Залізних Голок? Треба йти вгору, на пагорб. До місця, де ростуть сливи і стоїть найкрасивіший різьблений двір, який ти бачив у своєму житті. Там, звідки видно всю затоку і море. На пагорбі. Там, куди ніхто не ходить і куди навіть дорога прогнила. Стежкою дурнів.
Тож я йду стежкою дурнів. Угору, між стін збудованих із балок чотирикутних будинків. Деякі досить старі, а в деяких перемонтували й замінили окремі балки, які тепер нагадують латки з молодого світлого дерева. Але майже всі ідентичні. І ті, що здавалися багаторічними, і ті, що поставлені недавно. Однакові. Ніякого розвитку, ніякого бажання що-небудь поліпшити, жодних спроб використовувати нові матеріали. Я починаю сумніватися, чи впізнаю той «найкрасивіший двір» у місті. Вони різняться лише розміром; бідніші вкриті ґонтом або соломою, а багатші — шматками черепиці. На колонах багатших будинків більше орнаменту. І тільки.
Те саме стосується і кораблів. Вони майже близнюки, немов виготовлені на конвеєрі. В цілому не такі вже й примітивні. З низькою посадкою, стабілізовані рухливим кілем, який біля берега маятником піднімається на борт. Однакове вітрильне оснащення, однакові кормові надбудови, однакові катапульти в носовій частині, пристосовані для метання списів. І така сама зарубка на правому носовому релінгу, трохи нижче бушприту. Повторена з безглуздою докладністю на кожному кораблі. Немов клас регати. Чому? Адже кожен винахід — це перевага над противником, велика швидкість і маневреність. Шанс на перемогу або збереження життя.
І ті будинки, і кораблі, і рухливі килі не було придумано за одну мить. Це досить сміливі винаходи, вони пройшли довгу еволюцію. Мабуть, добре виконують свої функції, але, схоже, у цій формі їх використовують уже кілька сотень років. Виглядає так, наче технічна думка розвивалася до певного моменту, аж хтось сказав «стоп». І все зупинилося.
Це наводить мене на думку про середньовічну Японію. Такі консервативні культури існували, але ж не настільки, щоб відтворювати щербину на борту кожного корабля.
Я бачу купу дерев на вершині пагорба і дах маєтку. Будинок як будинок, але справді стоїть там, звідки відкривається найкращий вид. Звідси видно край скелі та море за нею, видно порт і місто внизу. Міський вал тягнеться за сотню метрів звідси до самого схилу, але тут він нижчий і більш занедбаний, ніж унизу.
Колись тут було більше будинків, але тепер вони занехаяні. На самому березі стоять рештки круглої конструкції, від неї залишилися лише кам’яні уламки, які стоять по колу, немов дольмени. Старий храм?
Зупиняюся перед прогнилими воротами, які закривають фронтальну стіну.
Деякі балки повністю зотліли, дах над хвірткою з одного боку перекосився, крізь щілини видно зарослий кущами двір. Уздовж стін в’ються лише жорсткі чорні лози, схожі на плющ. Вони рясно затягнули всі стіни, влізли на дах, лежать на камінні подвір’я.
Я даремно втрачаю тут час.
Входжу на перекинутий через дренажний рів місток, що веде до воріт. Старі гнилі балки поскрипують під ногами.
— Забирайся! — крик.
Знайоме каркання.
Мій ворон.
Б’є крилами, зависнув на місці над подвір’ям, як чайка, що бореться зі штормовим вітром.