А потім шугає просто на мене. Немов яструб, що помітив кролика.
Він великий, важить десь кілограмів сім, має дзьоб розміром з льодоруб і кігті як мої пальці.
Коли така пташка летить комусь просто в голову, це таки справляє враження.
Драккайнен мимоволі присів і підняв руку, намагаючись затулити обличчя і зіскочити з містка, коли ворон, що наближався до нього в стрімкому піке, немов камінь, раптом вдарив крилами і, розвернувшись на місці, знову вистрілив угору.
Звідкись неподалік до Подорожнього долинув дивний металевий звук і гуркіт, немов від розкручування ланцюга.
Плющ почав рухатися.
Це нагадувало гніздо, в якому раптово прокинулися змії.
Відростки м’яко рухалися, плелися по стінах, з-під даху вгору вистрілили лози, закручуючись, немов кінчики батога.
Ворон молотив крилами, минаючи чергові метри, а відразу під ним розвертався відросток чорного плюща. В уповільненому часі було чутно свист, з яким стебло, листя і колючки різали повітря.
Різкий металевий свист.
Ще удар крилами — і ворон утік від одного стебла, але друге перерізало йому дорогу перед самим дзьобом.
Драккайнен почув власний попереджувальний крик, який розлився протяжним басистим гуркотом.
Чергові відростки метнулися просто в його бік, занадто швидко, щоб розумно відреагувати.
Подорожній ухилився і побачив, як гілка пролітає у нього перед обличчям, потім випростався і, дивлячись, як рослина згортається, немов кінчик батога, зробив з місця важке напівсальто назад.
Ще в повітрі він відчув, що отримав самим кінчиком стебла по стегну. Запекло так сильно, немов його хльоснули розкрученим сталевим тросом.
Приземлився за містком і відскочив на кілька кроків назад. Ледве-ледве вилікувана кісточка відреагувала різким болем розтягнутих сухожиль.
Ліана зигзагоподібним зміїним рухом відступала. Він підняв ногу, щоб наступити на неї, але в останню мить передумав. Жмут чорного, мов сажа, листя звивався по балках містка, залишаючи на них глибокі шрами, ніби від сталевого леза. Друга гілка проповзла поруч і посікла на дрібні шматочки маленьке деревце, що росло у рові.
Він глянув на своє стегно. Штани висіли шматками, рівно розрізані в декількох місцях, шкіра під ними теж була розсічена, вся бічна сторона стегна вже просочилася кров’ю.
— Мої найкращі штани! — гаркнув він.
У повітрі кружляло кілька чорних пір’їн. Ворон тріумфально закаркав, шугаючи поза межами досяжності батогів, що шмагали повітря над подвір’ям.
— Ще трохи, і… Здається, ти врятував мені життя, — сказав Вуко. Підняв невеликий камінчик і кинув.
Той пролетів над містком і був відбитий у повітрі невеликою гілкою. Пролунав металевий брязкіт, полетіли іскри.
— Зрозуміло, — процідив Драккайнен. — Реагують на рух.
Гілля знову почало звиватися в огидному щупальцеподібному ритмі, стинаючи тріски з балок і видряпуючи шрами на камінні.
І тоді з маєтку долинув крик. Жахливий вереск кількох катованих людей. Крик не був артикульованим — було чутно і чоловіків, і жінок, що волали хрипкими голосами.
Драккайнен відступив ще на кілька кроків, лаючись по-фінськи, і тоді щупальця перестали рухатися. Крик перейшов у стогони і плач, а тоді поступово затихнув.
Подорожній отетерів.
— Треба їм допомогти, — пробурчав. — Тільки як, якщо підійти не можна?
Обійшов двір по колу на безпечній відстані, але нічого не придумав.
— Підірвати його до біса? — замислився. — В’їхати на танку?
Ворон закаркав, кружляючи над ним.
— Що за притрушений світ, — зітхнув Драккайнен. Глянув униз і побачив, що трава навколо двору вкривається інієм. — Dobrodoszli. Знову те саме.
Двір знову вибухнув криками, плющ, яким обросли стіни, почав звиватися. Вуко чув брязкіт листя, що стрибало по балках і зіштовхувалось, скрегіт ліан, що стискалися та рипіли, мов сталеві канати. І виття людей усередині. Страхітливе, немов із пекла.
І ще один крик людини — від воріт.
Він побіг туди і побачив молодого моряка, того самого, який розмовляв із місцевим біля прилавків. Той лежав на спині і безпорадно смикався — з білим, перекошеним обличчям і ногами, тісно обплетеними ліанами. Вони повільно волокли його через місток просто на подвір’я.
Униз, вкритою підгнилими колодами дорогою, тікали його товариші.
— Не рухайся! — крикнув Драккайнен. — Припини рухатися! Зовсім!
Моряк з відчаєм і подивом подивився на нього, але ніби послухався. Ліани, що тримали його, сповільнилися, але продовжили волочити жертву по колодах, тільки вже ніби неохоче.