Вуко відчайдушно озирнувся, але не побачив нічого, що можна було б використати. Найбільше у пригоді став би дорожній рятувальний набір. З гідравлічними ножицями для різання металу і лебідкою.
Він побіг до найближчої покинутої хати, що спокійно занепадала за двісті кроків від нього. Там не залишилося нічого, тільки завалений дах, бур’яни і поросле кущами подвір’я. Слідів чорного плюща не було.
Поміркувавши, він підхопив збиті з дошок двері, що висіли на одній шкіряній петлі, і вирвав цвяхи, які утримували їх у рамі. Підняв двері над головою і побіг назад.
До кладки підходив обережно. Дедалі повільніше, поки не встав, завмерши абсолютно нерухомо на самому кордоні, за яким плющ починав реагувати. Кілька ліан застережливо піднялися, але одразу завмерли. Драккайнен якусь мить стояв із дверима над головою, відчуваючи, як тремтять м’язи, а потім зробив глибокий, дуже повільний вдих і жбурнув їх просто у ворота.
Ліани з вереском кинулися і обплели двері ще в повітрі. Гілки по-зміїному охопили дошки, видряпуючи на них глибокі сліди, як ланцюг бензопили.
— Не рухайся, — повторив Драккайнен. — Навіть не дихай.
Гіперадреналін біг його жилами, проте він повинен був його контролювати. Він міг випередити щупальця і висмикнути лежачого, але відірвати йому ноги.
Схилився плавним, майже непомітним рухом, ніби в сонному кошмарі. Рухався, наче занурившись в застиглу смолу. Повільно. Дуже повільно. Міліметр за міліметром. Так, щоб не ворухнути повітря. Зігнув коліна, його права рука наближалася до ножа на поясі. Повільно. Дуже повільно.
Так повільно, як росте плющ.
Він не зміг би сказати, як довго це тривало.
Йому здавалося, що цілі тижні. Що сонце зайшло і зійшло, перш ніж він нарешті присів над лежачим моряком із ножем у руці і зумів прикласти вістря до відростка, що обліпив його кісточки.
Десь далеко лунав спів і удари барабана. Шуміло море. Кричали чайки.
Тріщали і лопалися дошки дверей, які розривали ліани біля самих воріт.
Кінчик ножа вперся в балку, утворивши важіль, і дуже повільно, але з постійним натиском, вістря наближалося до плюща, що обплітав щиколотки моряка. Тепер потрібен рух униз.
Мономолекулярне вістря, виготовлене на авіазаводах «Нордланд», проти залізного відростка чорного плюща. Матеріал із твердістю діаманту проти посиленої холодним туманом магії заклинання. Міліметр за міліметром.
Волокно за волокном.
Кричали чайки.
Здавалося, що він чує, як волокна рослини поступово поступаються натиску вістря, видаючи тихі мелодійні звуки розірваних струн. Ліана піддалася.
І тоді одна велика крапля поту зірвалася з чола Подорожнього і полетіла вниз, на балки, розбризкуючись на слизькому дереві і породжуючи мініатюрну хвилю повітря.
Щупальця вистрілили з брязкотом розкручених ланцюгів.
Час рвонув уперед і загальмував, потонувши у водоспаді гіперадреналіну, який наповнив його кров.
Дуже багато речей відбулося одночасно.
Він жбурнув ніж за спину, вдарив долонями в балки, підкидаючи тіло в повітрі та схопивши моряка за пояс, намагаючись при цьому не вирвати йому нутрощі.
Ворон упав з неба з карканням, що розтягнулося в буркотіння трансформатора.
Ліани прорізали повітря тисячею чорних лез, що коливалися, немов водорості під час припливу.
Якийсь темний предмет пролетів зовсім поруч з головою Подорожнього і з гуркотом встромився в балки помосту, притискаючи до них ліани.
Обидва — і Драккайнен і моряк — повалилися на траву і каміння.
Він почув крики кількох людей і з подивом зрозумів, що чує зрозумілі слова і що час знову тече нормально. Світло здавалося йому дивно яскравим, звуки — ненормально різкими.
Він сів у траві.
Один із прибулих, жилавий моряк з червоним волоссям, розрізав штани товариша і намагався зупинити пов’язкою кров.
— Кістки цілі. Ходити будеш, — заявив.
— Я подумав, мій кум утік.
— Він побіг за нами. Ми б тебе витягнули.
— Ні, — коротко відповів моряк. — Ви б туди навіть не увійшли. Воно порубало б вас на шматки. Цей чоловік мене врятував.
— Як він це зробив? — запитав величезний тип без сорочки і з татуйованим черепом.
— Обережно, — відповів Драккайнен і встав, шукаючи ножа. — Навіщо ти туди поліз?
— Ніхто, у кого є хоч крапля розуму, не розмовлятиме таким тоном з Атлейфом Кремінним Конем, стирсманом Людей Вогню!
— Ніхто розумний не ображатиметься на розважливе зауваження, Ґрюнфе, — відповів юнак. — Я пішов, бо почув крик стражденних. Я не любив дядечка, але життя віддав би за Хродін, мою тітку. Також гадаю, що навіть такий козел, як Скіфанар, не заслуговує на такі страждання. Ніхто не заслуговує.