— Я теж їх чув, — сказав Драккайнен. — Але мені спало на думку, що катовані люди не можуть жити без їжі і води кілька років.
— А те, що гілля зазвичай не рухається, тобі на думку не спадало?
Драккайнен знайшов ніж і сховав його в піхви.
— Спалимо це, — сказав рудий моряк, обв’язуючи приятелю щиколотку. — Будеш кульгати, спираючись на милицю, як дід… Спалимо весь двір.
— Схоже, воно не захоче горіти, — засумнівався Вуко. — Воно як залізо.
— Ми так цього не залишимо, — заявив Атлейф, намагаючись підвестися.
— Тут справа не лише в твоїй тітці, — відгукнувся старший моряк з підстриженою помаранчевою бородою і зав’язаним на потилиці волоссям, який досі мовчав. — Страндлінґи вдаватимуть, що тут нічого немає, у кращому випадку почнуть брати гроші за те, щоб показувати це всім, кому буде цікаво. Якщо це рослина, то вона може розростатися. Був у мене колись пекучий кущ у саду. Я про нього забув і пішов у море. За рік довелося випалювати все, тому що виріс із дорослого чоловіка висотою. Але цей чужинець має рацію. Це може не захотіти горіти. Це насіння пісні богів.
— Принесіть сюди кілька якорів, — порадив Драккайнен. — Залізну поперечину, багато ланцюгів і четвірку запряжених волів.
— А хто ти такий, щоб нам вказувати?
— Той, хто врятував життя іншій людині, хоча не повинен був, — зауважив молодий Атлейф.
— Коли розумний чоловік дає пораду, лише дурень не слухає, — підтримав його той з помаранчевою бородою. — Спробуємо зробити, як він сказав, — підпалити можна завжди. Я — Ґрунальді Останнє Слово. Як тебе звати?
— Ульф Ніт’їсефні, Нічний Подорожній.
— Ходити краще вдень. Ти чужинець?
— Здалеку. Шукаю моїх земляків, які зникли кілька років тому.
— Однак звешся ти по-нашому.
— Називаюся по-своєму. Кажу, як би це звучало вашою мовою. Шкутильгаючи, молодий моряк підійшов з витягнутою долонею і привітав Драккайнена так, як тут було прийнято: стискаючи біцепс і хапаючи другою рукою за потилицю.
— Ти врятував моє життя. По-моєму, це означає, що ти — хороша людина, Той, що Подорожує Вночі. Я — Атлейф Кремінний Кінь.
Привели волів, принесли якорі, ланцюги, навіть якусь драгу для виривання водоростей. Навколо вже зібралося зо два десятки роззяв.
— З цього не буде нічого доброго, — кричав хтось.
— Треба всі гаки кинути одночасно і відразу поганяти волів, — сказав Драккайнен. — Я бачив, наскільки швидкі ці ліани. Поріжуть ланцюги і залізо раніше, ніж ви озирнутися встигнете.
— А я все підпалив би, — запропонував Ґрунальді. — Взяв би з корабля дві діжки пального для катапульти. Може, це їх послабить.
— А як підпалиш?
— Ти що, ніколи не бачив «драконячої олії»? Вона сама загорається на повітрі.
Ліани вхопили діжки, ледь ті полетіли, одну навіть у повітрі. Дошки моментально тріснули, розхлюпуючи навколо брудно-жовту каламутну рідину, яка одразу ж почала диміти, а за кілька секунд вибухнула густим чорним димом, який ревів і коптив, а полум’я стреміло під самий дах.
Двір вибухнув криками людей, які мучилися всередині.
Плющ почав скручуватися і бити повітря, тягнучи за собою віяло вогню, але складно було сказати, наскільки це йому шкодить.
— Якорі! Зараз! — закричав Атлейф.
Гаки полетіли, тягнучи за собою ланцюги, і впали у клубок кучерявих відростків.
— Зачекайте, поки вони натягнуться, — закричав Драккайнен. — І тоді женіть волів!
Воли нагадували скоріше мастодонтів, буйволів, схрещених з носорогами, але виглядали потужно, як рухомі гори жилавих м’язів, що пульсували під бронзовою шкірою.
Подорожній дивився, як могутні потрійні копита занурюються в траву, як із ніздрів тварин виривається пара. Запряга рушила.
Повільно, метр за метром, відростки натягнулися, ланки ланцюгів заскрипіли.
— Уперед! Дава-а-ай! Но-о-о! — надривалися погоничі і били тварин батогами.
Один із надто розтягнутих відростків раптово лопнув і злетів у повітря. Роззяви попадали на землю.
Чергові ліани періщили по натягнутому ланцюгу і закручувалися навколо металевих ланок. За ними — наступні й наступні відростки, аж за мить уже всі стебла, які було видно, трималися за гаки. Запряга зупинилася. Воли продовжували тягнути, копита вбивалися в землю, з морд і боків летіла піна, але чорний плющ не давав себе вирвати.
За натягнуті ланцюги чіплялися вже всі стебла.