— Я тільки хочу його побачити. Хочу зрозуміти, що воно таке.
Ґрунальді відпиває ще ковток і чухає під ярмулкою. З вогняною бородою і жовтим волоссям він мав би виглядати наче клоун, але не справляє на мене такого враження. Хіба що я призвичаївся. Славний хлоп’яга, але що мені це дасть.
Я їх не знайду. Потрібен слід. Натяк. Але у мене немає нічого. Потрібна гіпотеза. Робоче пояснення. Без цього я просто буду витріщатися з відкритим ротом на дедалі дивніші події. Шукаю чотирьох осіб серед тисяч на дикому континенті. Мільйони гектарів лісу, гір і пусток. Тисячі селищ і жодної мапи. Немає ані документів, ані влади. Людина має те ім’я, яким назветься. Якщо ніхто тебе не запам’ятав, ти тут не існуєш.
Навколо нашого столика раз у раз проходить хтось, хто, з точки зору місцевих, дивакувато одягнений і не знає мови. Величезний чолов’яга з розтягнутими вухами і опуклими візерунками шрамів на мідних щоках, убраний лише у вишитий жилет і шаровари. Потім проходить хтось у білому плащі, що приховує все тіло, дуже високий і худий, але не відомо навіть, якої він статі. Очну щілину в чалмі закриває сітка з пацьорками, не видно навіть очей, з клубів білих складок виступає лише худа рука, що тримає різьблену кістяну паличку з пучком червоного кінського волосся на кінчику. Ніхто не звертає на них уваги. Щоб їх запам’ятали, моїм ученим довелося б в’їхати сюди на рожевому кадиллаку 1957 року.
Тут занадто багато метушні.
— Пливи з нами, — пропонує Ґрунальді. — Якщо не знайдеш своїх, то перезимуєш у мене. Попливемо Драґоріною вгору до країни Вогню. Може, і Атлейф захоче, щоб ти залишився при його дворі?
Я усміхаюся:
— Подивимося.
— Цього року небагато нас повертається, — несподівано каже він. — Ми випливли трьома кораблями. Три чудових траккени, по п’ятдесят хлопців на кожному. Повертаємося одним і в двадцятьох. Це не буде весела зустріч.
Я піднімаю брову, але він одним ковтком випиває вміст рогу й більше нічого не каже.
Я залишаю його на час і йду чогось шукати. Сам, власне, не знаю, чого.
Мене вчили безлічі речей. Я можу розмовляти на шести місцевих мовах, можу бачити в темряві, зниклих землян зумів би навіть відчути. Але не за кілька років.
Кружляю навколо прилавків. Їх стає дедалі більше. Поруч зі стаціонарними збитими з балок і прикритими навісами конструкціями, в яких торгують місцеві, стають вози, з яких продають хутро, зброю, прикраси, цвяхи, найрізноманітніший товар. На порожньому ще вранці лузі, поруч із гирлом, стоять намети та огорожі, в які зганяють худобу і коней. У фйорді постійно з’являються нові вовчі кораблі. Згортають свої схожі на жалюзі вітрила, кидають якір і встають, де хто зуміє. Натовп зростає з кожною секундою. Горять багаття, лунають барабани і пісні. Куди не глянь, навіть на далекому протилежному березі, моряки ставлять намети. Достатньо двох козел для бізань-щогли, на які спирається гик і зверху накидається вітрило.
Берег і кордони таборів патрулюють групки озброєних людей, які стежать, щоб жоден моряк не прихопив у місто серйознішої зброї. Самі ж мало не згинаються під її вагою. Шоломи, щити, списи, сокири, мечі, панцирі. Повний набір, що грізно брязкоче і виблискує на сонці.
Між прилавками вже доводиться проштовхуватися. Я роззираюся. Весь час перевіряю сотні облич навколо — жіночих, чоловічих, білих, мідних, з зеленувато-оливковою і синьо-блакитною шкірою, реєструю тисячі кіс, борід, вусів, хвостів, чубів, татуювань, бачу наповнені бронзою, синявою і чорнотою нелюдські очі, пропускаю крізь вуха тисячі слів різними мовами. Вистежую.