Знаю, що досить буде почути знайоме слово або побачити людське око з круглою райдужкою в обрамленні білка, округле обличчя, ніс картоплиною або відстовбурчені вуха…
Місця, які можна прийняти за стаціонарні крамниці, склади й контори, розташовані там, де будинки стоять біля самого берега фйорду. Це похмурого вигляду дерев’яні будівлі, повні товарів або заставлені важкими столами. Тут — резиденції найсерйозніших купців. Вони сидять на стільцях перед своїми будинками або на краю помосту, п’ють пиво, теревенять або грають у плашки. Одиничних невільників, коней чи худобу купують на площі. Там панує роздріб. Тут же торгують стадами, десятками людей і цілими кораблями товарів. Це помітно.
Ось старий чоловік сидить на діжці і дивиться з-під примружених повік на «вовчі кораблі», що сунуть по річці. Його сусіди метушаться біля прилавків і викочують повні пива діжки туди, де найбільше спраглих горлянок, печуть курей і рибу або торгуються за заморські товари. Там суцільні крики і театр, суперечки через кожного коня, коло воску, кожну грудочку пахощів чи відшліфований кинджал. Але там течуть мідяки, щонайбільше тонкі срібні бляшки. З рук до рук переходять жмені монет, «мушель», в кращому випадку — марок і шеклів.
Тут все інакше. Цей навіть дупи не хоче підняти. Сидить і обрізає ножичком шматочки сиру. Але досить поглянути на вишитий шовк його каптана, на чоботи зі срібними прикрасами, на охороні амулети, привезені з усього світу, на сяюче сріблом хутро, яке він підклав собі під дупу. Тільки гляньте на викладені у крамниці товари, прикриті шматком сукна, подивіться на точні ваги з полірованого золота, срібла і кістки, що весь час у нього під рукою. На них зважують золото і дорогоцінне каміння. Тут дзвенять важкі крони, денари і ґвіхти.
Подивіться на чоловіків, які вештаються в тіні крамниці, ні на мить не відкладаючи сокири і не спускаючи з неї очей. Позаду будинку, там, де складають товари, їх іще більше. Вистачить одного свисту.
Погляньте на маленькі, збиті з товстих дошок важкі двері, укриті смугами заліза і бляхами оковки. Вони підперті кілком, що означає, що закриваються самі — варто лише копнути блок. А ще на потужні гаки, що направляють важкий засув.
Адже тут продають цілі стада тварин, торгують вивезеними з іншого кінця світу принцесами, продають регалії і магічні мечі.
Тут цілі кораблі і фургони товарів переходять до інших власників.
Там, на площі, свої справи провертають моряки і кермові. Сюди приходять торгувати стирсмани.
От тому він сидить нерухомо, поки решта міста крутиться в поті чола, бажаючи використати ці єдині в році жнива. Осінній ярмарок. Час, коли повертаються наповнені здобиччю «вовчі кораблі» і приїжджають зголоднілі моряки з поясами, набитими сріблом. Усе місто закочує рукави і кидається заробляти. Хто чим зможе. Казанком, діжкою пива, руками, ротом, діркою. Усім можна заробити в осінній ярмарок.
Лише ці кілька десятків людей сидять в променях полуденного сонця і чекають, поки клієнти самі до них прийдуть.
Тут немає загонів поліції, немає і короля. Найвища влада — це ті, хто сидить під стінами на різьблених стільцях з духмяного дерева. Якщо хтось і справді знає щось про це місце, то саме вони.
Я знаходжу корчму. Похмура комірчина, перед якою стоїть кілька лав. Вони майже порожні. Там, біля гирла, треба протискатися до бочки пива, розмахуючи рогом і брязкаючи монетами.
А тут жбан пива коштує дванадцять «рубаних». Жахлива ціна. Рівнозначна чотирьом жбанам пива і декільком баранячим вирізкам там, подалі.
Нарешті: «Господарю, пива!». Кидаю цілу марку.
Купую і сідаю як вони, спостерігаючи за човнами, що снують річкою, обганяють один одного, намагаються не стикатися з човнами на веслах, повними моряків, що пливуть на якірну стоянку біля іншого берега, і з дедалі більшими проблемами шукають місце, куди причалити.
Пиво тут і справді набагато краще, але це все ще не «Карловац», не «Гайнекен» і не «Тиске».
Чим займаються окремі купці, не видно. Я сиджу і намагаюся вирахувати, хто з них найбагатший. З яким я захотів би поговорити, якби був загубленим у чужій культурі вченим.
Учені не забрали всіх грошей зі станції. Забули? Не потребували? Поспіхом тікали? Порахували, що у них і так вдосталь, і не захотіли згадувати про скриньку нумізматів в лабораторії?