Однак це справляє враження. Добрі люди з іншої кімнати стикаються в дверях, але завмирають, побачивши зведену руку власника контори.
— Духмяного пива, — каже Копчений Уллє. — Холодного. Просто з колодязя.
Значить, ми вже друзі. Попиваємо світлий напій, в якому дорогі приправи перебивають сморід дріжджів.
Уллє виймає ножа, і за деякий час йому вдається виколупати ґвіхт з балки. Він уважно оглядає монету, після чого кидає на шальку терезів і постукує базальтовими гирьками.
— Якщо в майбутньому ще мені платитимеш, не встромляй всього в стіни, — бурмоче.
Потім веде мене вузьким проходом між халупами, тут смердить сечею, прогнилі дошки під ногами чвакають у багнюці.
Потім наказує чекати. Я стою на маленькій вуличці, слухаю псів, що гавкають за частоколом двору, і меланхолійно роздумую, чи щось відбувається, чи Копчений просто намагається мене надурити.
Нарешті відкривається одна зі стулок, і мене запрошують усередину.
На подвір’ї росте кілька плодових дерев, на траві поставлено стільці і столик. Копчений Уллє чекає разом із приятелем — зморщеним дідуганом з кадиком, який так стирчить з обвислої шиї, що на ньому можна повісити капелюха. Це Мальфаст Летючий Камінь. Шанований чоловік, який знає все про дивних невільників.
Я сідаю з ними, отримую зелену чарку з товстого, пухирчастого скла, мені урочисто наливають щось відверто зелене і духмяне, немов сироп від кашлю.
Мальфаст плескає в долоні, і двоє слуг відчиняють браму будинку, який я спершу прийняв за надто довгий сарай. Виводять досить високу жінку, закутану по саму маківку в червоний плащ з глибоким каптуром.
Я мовчу.
З неї знімають плащ. Під ним дівчина гола, у неї зовсім біла шкіра, вкрита складним геометричним чорним та червоним татуюванням. Довге волосся кольору снігу, зав’язане вузлом. Вона відкриває татуйовані повіки, і я бачу білі очі, крізь білизну просвічує червона райдужка. Рівний вузький ніс тягнеться майже вертикально, дівчина виглядає зовсім як змія.
— Вона сліпа, — відгукується хрипким, дуже гучним голосом Мальфаст. — Як ти й хотів. Сліпа, але бачить, як ти й казав. Її світло — це темрява. Удень вона ледь бачить, проте її стихія — це дотик. Не переносить світла, навіть її шкіра цього не любить. Потрібно тримати її в темряві і закривати від світла. Походить з далекої країни і є жрицею чужоземної богині, яка зветься Іррханна. Її храм — це темні печери, а культ полягає в стосунках з чоловіками чи незайманками. Їй усе одно. Бачить у темряві і бачить дотиком. А її дотик це щось таке, чого неможливо забути. Мало їсть і чудово співає для своєї богині, але це безпечно, тому що вона далеко. При цьому абсолютно не говорить. П’ять ґвіхтів золотом. Справжній скарб.
Я роблю ковток напою і розумію, що воно дуже віддалено нагадує вино. Пахне як рідина для ванни.
Хитаю головою.
Мовчки. Що тут сказати? Зараз я багатий збоченець, прихильник дивацтв.
Тоді, можливо, горбатий мідношкірий дідок з довгим, до пояса, срібним волоссям і однією рукою? Мовчки стоїть і грається камінчиками в долоні.
— Цей народився зовсім без очей і до того ж він — Той, хто Діє. Можна тримати його вдома без побоювань. Безпечний для людей і худоби. Завдяки своєму мистецтву ніби бачить. Може прочитати приховані речі, якщо дати йому предмет, який комусь належав. Однак правда в тому, що він з Кебіру, і краще його розуміє той, хто знає тамтешню мову. Є в нього і одна пісня — якщо даси йому якусь зламану річ, зуміє зробити так, щоб частини зрослися. Це пісні чужих богів і тут вони не приведуть до нещастя. Цього віддам за двадцять марок срібла.
Чергова невільниця одягнена в щось, що нагадує золотистий обтислий комбінезон для пірнання, вкритий рудими зиґзаґами. Присідає біля стоп стражника, облизуючи губи і спираючись руками в землю. У неї гострі зуби і чорні губи. І нашийник з пристебнутим ланцюгом.
— Ця хоч і не сліпа, як ти хотів, але божевільна. Багатії з далеких країв вирощують таких, як вона, силою Тих, хто Діє, для прикраси і власної охорони, а ще — заради полювання. Хутро, яким вона вкрита, справжнє. Взимку буде густіше, і тому одяг їй можна не давати. Їй досить віддати наказ, і вона стерегтиме двір, але доведеться тримати її окремо від собак, бо погризе. У неї не буде потомства зі звичайним чоловіком, але трахати можна, якщо кому подобається. Коштує тридцять марок сріблом.
Я потираю чоло. Починаю відчувати втому.
Однак продовжую оглядати парад виродків. Є дивовижні мутації, але трапляються і дивно скалічені персонажі, ніби спеціально деформовані. Однак ні в кого немає людських очей, широких зубів, кулястого черепа і відстовбурчених вух. Ніхто не нагадує Олафа Фйолсфінна, Ульріку Фрейхофф, П’єра Ван Дікена або Пасіонарію Калло.