— Тебе звуть Невермор, — кажу йому. — І ти залишаєшся зі мною.
— Невермор! — каркає він. — Ніколи більше!
— Нарешті ти це сказав, — киваю із задоволенням.
Якось миюся, надягаю нову сорочку і штани. Цифрал заливає мене потоком ендорфінів. Світ стає пастельно-плюшевим, тупий біль згасає, але різко і коротко прострілює при необережному русі. Страшна тінь у душі ховається по кутках. Ну що ж, так сталося. Таке життя. Це не твоя вина. Вони могли тебе не вбивати, тоді залишилися б живими. Такий вже цей світ. Що поробиш?
Висповідаєшся? Подзвониш в поліцію? Підеш на психотерапію?
Лунф приносить мені миску якоїсь приготовленої темно-червоної квасолі з великих зерен, копчену рибу і жбан пива. Мовчки дивиться на просочену кров’ю сорочку, прорізану під рукавом, і так само пошкоджений жилет.
— Давай, — каже. — Жінки виперуть.
Я витягаю відібраний у вбивць амулет і показую йому. Він спльовує з огидою і піднімає кулак, бурмочучи ім’я Гінда.
— Не носи цього. Це знак Смейрінґа. Бога Змія.
— Хто це?
Він знизує плечима.
Я висмоктую зерна, випльовуючи товсті шкірки, рву рибу і намагаюся не їсти як звір.
— Бог країни Змія. Уникай Людей Змія. Це погані люди. Нападають на всіх, не тільки на ворогів. Живуть у горах. Хапають людей і віддають їх Змію. Уміють звалити людину поглядом. А з того часу, як почалася війна богів, кажуть, їх охопив холодний туман, і вони збожеволіли. Звідки це в тебе? Вони цього року ще не з’являлися.
— А з’являться?
— Нині — спокій осіннього віча. Всі Люди Узбережжя тут. Але, може, цього року стирсмани вирішать на них напасти. Усім уже набридло. Я чув, що люди з країни Вогню, і з країни Коней, і з Землі Солоної Трави скаржаться, що смейрінґи викрадають жінок і дітей. Ті заперечують і стверджують, що їх забрав туман. Ніби зараз у них є король, немов у чужоземних дикунів. Один, який над усіма, і може всякому наказувати. Дурість. Пам’ятай, що я тобі скажу, чужинцю. Якщо підеш у море і побачиш чорні вітрила із срібним знаком танцюючих Зміїв, готуй катапульту і бийся, або наставляй усі вітрила і чимдуж тікай звідти. Інакше викрадуть тебе і віддадуть Змію. Ти когось убив? — запитує раптово з інтересом.
Я дивлюся на нього порожніми очима. Мовчу, а на моїх губах розквітає насмішкувата посмішка.
— Ти ж бачив, у мене немає меча.
— Злодія вже забрали, — каже він. — Його голова опиниться на списі на лузі під вогненним деревом. Як пересторога і нагадування про спокій.
— Про спокій? — сміюся я.
— Будуть знати, що відбувається з тими, хто порушує мир.
Я криво посміхаюся.
Рано вранці я вирушаю до Копченого Уллє. Цього разу я напоготові. На лівій руці поблискує поруч, ніж я підвісив на підтяжках під пахвою, затуливши його полою каптана. Волів би прихопити і меч, але не ризикнув.
По дорозі широкою дугою обходжу той проклятий провулок. Сумніваюся, що нападники досі лежать на вулиці, але мені якось не хочеться там ходити.
Двері в контору зачинені.
Копчений Уллє для мене перший підозрюваний, хоч я й гадки не маю, в чому тут справа. Наказав мене обікрасти? І тільки?
В архітектурі цих будинків важко зорієнтуватися. Внутрішні дворики, патіо, одне подвір’я переходить в інше, всі закриті стінами будинків або частоколом. Невідомо, де закінчується один і починається інший.
Подумаймо. Погляньмо, де закінчується стіна контори. Який нахил дахів.
Я сиджу в тій самій корчмі, що й раніше. Будинки прилягають один до одного, забудова узбережжя йде однією лінією.
Я дивлюся на людей, які проходять набережною, і бачу, що щось змінилося. Зникли всі діти. Не бігають вже по пристані з дерев’яними мечами, не шмигають між спідницями і халявами перехожих, не сидять замурзані й голодні на порогах будинків. Зникли без сліду.
Змінився вид міського патруля.
Здається, він збільшився, але, напевно, через те, що всі тепер крутяться біля берега. І сьогодні у них у всіх із собою луки, а з-за спини стирчать пучки довгих стріл. І вартові, і звичайні перехожі потайки зиркають на річку.
На два «вовчі кораблі», що колишуться посеред течії борт об борт. Прибули вночі. На кормах обох звиваються зубасті чорні прапорці, обшиті сріблом, із символом, що нагадує спіраль ДНК або позначення медичної служби. Танцюючі Змії.
Схоже, ніхто не радий їхньому прибуттю. Ані мешканці Зміїної Горлянки, ані інші моряки. Між кораблями і людьми, які стоять на березі, тривають переговори. Але легко помітити, що всі прибулі на осінній ярмарок стоять на боці мешканців порту. На човнах не помітно зайвої нервозності, але чомусь біля катапульт у горщиках горить вогонь, і, наче ненароком, поруч стоїть дві людини: один біля натяжного механізму, другий — поблизу встановлених на стійці списів. Вони нагадують протитанкові гранати: товсті, змащені чимось, що нагадує смолу, і з дивними веретеноподібними вістрями. На палубах всі випадково вбрані в кольчуги і шоломи, у всіх під рукою луки і списи.