Прибрав ногу, дозволяючи Уллє відклеїтися від стіни і відкашлятися.
— Думаю, я тобі вірю, — сказав Вуко. — Тільки чому якийсь Змій мав би мене знати?
— Він тебе не знав, — відповів Копчений Уллє. — А знав того чорнявого, якого ти шукав. Розпитував про когось дивного, а ти — дивний.
— Анітрохи я не дивний, — нахмурився Драккайнен. — Просто я не пив сьогодні капучино.
— Чого? — отетеріло перепитав Уллє.
— Неважливо. Цього навіть у тебе немає. Дай-но мені пива зі спеціями.
— Коли захочеш ще раз мене провідати, — зауважив Уллє з невдоволенням, — не з’їжджай з даху.
Син Копченого Уллє застогнав і сів, болісно струшуючи головою.
Розділ 6
Вогонь пустелі
Не легковаж шепотіння і шелесту трав,
Не легковаж іскор, що розносить їх вітер
Пожежа — це мить
І бездумний гнів,
Лишаться сірі від попелу згарища,
І тільки лиш біль палатиме вічно.
Казали, що вона прийшла з пустелі. Прямо з безводного пекла Нахель Зиму, де немає нічого, крім каменю, піску та кущів залізної трави. Самотня жінка, вкрита мішкуватим червоним плащем, який носять у пустелі, з обличчям, прихованим під глибоким каптуром. Пророчиця, яка повідала, що підпалить світ. Мовила, що її прислала стародавньої богиня Амітрая, Підземна Матір. Богиня, від якої відвернувся народ. Принаймні, якщо вірити пліткам, які повторювали в палацах і на базарах усієї імперії.
Сталося це під час винятково спекотного та сухого літа. Небо горіло, в південних провінціях пересихали річки, а земля вкривалася потрісканою шкаралупою. Пекло день у день, а з весни в центральних провінціях не випало ані краплини дощу. Мій батько покликав до себе Відаючих, але що вони сказали, мені невідомо. Думаю, нічого важливого. Є речі, з якими навіть кращий з правителів небагато може вдіяти, і до них належать засуха, повені або мор. Навіть наймудріший з імператорів не втримає урагану, і навіть найкраща з армій не здолає бурі. Просто так воно є.
Тоді я вже входив у пору юності. Мій старший брат Кімір Зил був мертвий, а я вже змирився з думкою про світ, який виглядає інакше. Часом я відвідував його могилу в Саду Мовчання і запалював лучину в кам’яній мисці, прикрашеній рельєфом у вигляді коня, але я не думав про нього занадто часто. Звик.
Утім, мій Учитель не залишав мені багато часу на роздуми. А чим більше я невпинно тренувався і навчався в Будинку Сталі, що сприймав як тягар, до якого слід звикнути, тим більше я отримував додаткових завдань. Мій брат і дві сестри сиділи в Кімнаті Науки над сувоями і слухали вчителя. Я ж часто виходив в компанії Ременя. Ми кружляли таємними кам’яними коридорами аж до самого палацу. Раніше я майже ніколи не залишав Притулку Хмар. Його сади і будинки були для мене цілим світом. Стіни Тигрячого Палацу, що здіймалися так далеко, наскільки міг осягнути погляд, означали для мене те саме, що для когось іншого горизонт.
Під час свят та урочистостей нас інколи забирали, щоб ми дивилися на містерію з-за колон Тигрячої Зали або спостерігали за хороводами танцюристів на Площі Тисячі Коней перед палацом; іноді нас водили до державного храму, але все це були екзотичні подорожі, так само, як поодинокі виїзди в Орлиний палац в Морських горах.
Моє знання про світ походило з сувоїв і повістей. Про базар і вулиці Маранахара, які міг би відвідати відразу після сніданку, я знав стільки ж, скільки про кебірийські степи, гірські міста Саура-ґару або річки і канали Ярмаканди.
Єдині прості люди, яких я бачив, були палацовими садівниками, слугами і невільницями. Ситі і здорові, вони справляли враження абсолютно щасливих, і мені здавалося, що так само виглядають усі мешканці імперії і взагалі всі люди на світі.
Однак це мало змінитися, коли я увійшов в пору юності. Ремінь брав мене до палацу, щоб я стежив за народом і спостерігав з укриття за тими, хто прибуває до мого батька з посольствами. Щодня вранці я повинен був вислухати звіти про стан держави. Дізнавався про шторми, бунти, неврожаї зерна і дурри, кораблі, податки, неспокій і релігійні чвари. Ремінь безжально перепитував мене, перевіряючи, чи розумію і пам’ятаю я всі ці речі. Наказував мені казати, щоб я зробив би в тій чи іншій ситуації, і не приймав безглуздих аби-яких відповідей. Я мав цілі дні проводити в нескінченних дискусіях. Не вистачало відповідей на кшталт: «Я пересунув би тумен піхоти до Кебзеґару» або «Я підняв би податок на п’ять дірханів з прилавку». Невпинно лунали чергові «як» і «чому». Я повинен був придумувати рішення і відстоювати їх. Це змучувало мене сильніше, ніж навчання мистецтву бою.