— І Сіндари з цього приводу щасливі.
— Гадаю, що так і є, оскільки зараз вони можуть багатіти. Коли заплатять людям і віддадуть податки, те, що залишиться, беруть собі. Тоді ж вони не мали нічого.
— Запевняю тебе, що і тоді вони вміли збагачуватися. У них були свої способи. Жерці не тримали все в тих своїх Червоних Вежах. Отже, ми з’ясували, що Хірукам не дали нічого. А що ми дали Сіндарам?
— Ти чудово знаєш, що ми ще не закінчили! Минуло всього три покоління! Ми ж намагаємося вилікувати всю країну! Ти повинен мати велику повагу до того, чого досяг мій батько і твій повелитель!
— Хо-хо, Молодий Тигр буде лякати мене державною зрадою. Це так, якби я бив тебе, тохімоне, щоразу, коли не знав би, що сказати.
— Я спитав лише, чому Тигряча Імперія має боятися однієї божевільної жінки. Хіба мало пророків дивних культів, що кричать на площах? Ми настільки слабкі? Вистачить кількох тижнів спеки?
— Вона — інша. Де б вона не з’являлася — там залишаються її соратники. Одягають кастовий одяг, знову будують Червоні Вежі. Віддають своє майно храму.
— Чому?
— Відомо небагато. Її ритуали таємні. Її промови — звичайні погрози, старі казки про Підземну Матір, яку її діти повинні нагодувати, і ті ж самі уявлення про новий, воз’єднаний світ єдності. Без розділень, без несправедливості, і таке інше. Є й нові речі, які вона додала до старої віри, але і це нічого не пояснює. Має значення лише те, що вона роздає воду та їжу. І, згідно з тим, що надсилають мені в рапортах урядовці, дає людям джерела.
— Як це «дає джерела»?
Ремінь відкрив товстий футляр і витяг звідти оберемок сувоїв:
— Ось: кишлак Кахір Дим в Грифових горах. Вона вдарила кулаком у камінь, що стояв посеред базару, а потім його перекинула. З-під нього пробилося джерело. Невелике, але воно б’є вже місяць і продовжує давати воду. Те ж саме в передмістях Баусабаду. Залишила після себе джерело, яке б’є зі скелястої стіни, а на приміському базарі підбурила народ до того, щоб вони відібрали товар у купців. Його було небагато, але вона потім роздавала дурру жінкам і дітям. Черпала зерна з діжок за допомогою дерев’яного відерця і роздала близько… Ось, прошу: «…більше, ніж п’ять разів по п’ятдесят бушелів». Вийшов бінхон дурри з однієї діжки! Ось далі: «Зупиняється в печерах або підвалах і там зцілює хворих». У мене є рапорти про зцілення переломів, усунення вогневих виразок, вилікуване гниле дихання і болотна гарячка.
— Отже, вона Та, хто Діє. Ми можемо її заарештувати.
— Ти не повинен говорити швидше, ніж думаєш, тохімоне. Заарештувати за те, що вона напоїла спраглий народ? За те, що зробила те, чого не зуміли зробити ми? Може, нам ще завалити ті джерела? А потім повісити зцілених? Справа в тому, що ті, хто одужав, ледь ставши на ноги, починають марити Підземною Богинею, роздають майно і відбудовують Червоні Вежі.
Я деякий час слухав мовчки, граючи чарою.
— Я перестаю розуміти твої уроки, Ременю. Не розумію, чому ти хочеш мене навчити? Яка відповідь?
Учитель зітхнув.
— Для тебе потроху закінчується час готових відповідей, які можна знайти у сувоях і кодексах. Я просто вчу тебе мислити. Користуватися тим знанням, яке Будинок Сталі зумів розмістити в твоїй порожній голові за стільки років. Тому що може настати час, коли саме я чекатиму від тебе відповіді на питання, що робити, Молодий Тигре, а ти повинен будеш таку відповідь дати. Однак, перш ніж цей день настане, ти повинен пізнати світ.
— Як це?
— Ти мусиш вийти з палацу. Без свити, Тигрячого Возу, ескорту і всього того штучного світу, який ти носиш із собою, як черепаха свій панцир. Час вийти з панцира. Ти повинен стати Тигром, а не черепахою.
Так настав час, коли я отримав одяг звичайного сіндара. Темно-жовту куртку з чорною обшивкою, широкі штани і повстяні чоботи з плетеними шкіряними підошвами. Мене здивувало те, що вони були кращої якості і виглядали дорожчими за ті, що я носив кожного дня.
Мені розказали, як звичайні люди — такі як молода людина, яка нещодавно здала іспити в імператорську управу — можуть поводитися, як належить вітатися з іншими і що в місті такій людині можна, а чого — ні.
А якогось ранку учитель представив мені людину, яка повинна була стати ще одним важливим другом у моєму житті.
Він був високий і худий, складалося враження, що був сплетений з переплутаних, висушених на сонці ременів. Носив косичку ветерана, а на його плечі я помітив татуювання чотирнадцятого тимена, званого «Блискавичним». Він був трохи молодший за Ременя, але мені здавався не молодим, а позбавленим віку, наче кінь.