Звався він Брус, син Полинника, і походив із клану Струмка.
Привітав мене стримано, прикриваючи кулак долонею, і, прикладаючи його на мить до чола, буркнув:
— Тохімоне, пане мій.
— Не чекай колінопреклоніння, Молодий Тигре, — сказав мені Ремінь. — Брус повинен допомогти тобі залишитися живим та здоровим на вулицях міста і повернутися до палацу. І тільки. Це не твій слуга, він — твій опікун. Відтепер ти можеш виходити таємним ходом і гуляти по Маранахару, однак Брус завжди повинен тебе супроводжувати. Без виключень. Він вчитиме тебе, але там, назовні, ніхто не має навіть подумати, що він твій слуга. Офіційно його звати Тендзин Бирталай, і ти повинен звертатися до нього «сітаре Тендзин», ніяк інакше. Ти ж зватимешся Арджук Хатармал, однак Брус називатиме тебе Арджуком, Аркі і навіть Рудою Довбешкою. Так, ніби він є кимось старшим і важливішим за тебе.
Іноді говоритиме з тобою зневажливо або висміюватиме тебе. Це частина маскування, як куртка або фальшиві імена.
Коли я вперше мав покинути Притулок Хмар, то зрадів, але десь усередині був переляканий.
Ми крокували довгими брукованими коридорами, що освітлювалися лише невеликими масляними лампами в нішах. Чути було тільки наші кроки і дивний відгомін десь здалеку. Я запитав Бруса, що це таке.
— Місто, — тільки й відповів він.
За якийсь час ми дісталися до крутих сходів, а потім до дверей.
Брус, якого відтепер я повинен був називати «ситар Тендзин», витягнув з рукава ключ, прив’язаний до ремінця, і відчинив їх. Ми опинилися в якомусь невеликому приміщенні без вікон. Мій провідник ретельно провернув ключа, а потім відчинив наступні двері. Ми потрапили в наступне, заставлене діжками і паками приміщення, минули ще одні двері, піднялися сходами і, відсунувши завісу з намистинок, увійшли в тісну, непримітну кімнатку, де сивий, згорблений старець сидів за столиком і щось шкрябав тростинним пером на невеликому сувої. На полицях лежали сотні сувоїв і тубусів для зберігання документів. Дерев’яних, шкіряних і розфарбованих смолою. Старий не звернув на нас жодної уваги, наче нас тут не було. Вмочив стилос у розведену туш і далі виводив рівні рядки літер.
— Це контора писаря, — сказав Брус. — Вона розташована на вулиці Ворожок, у торгівельному кварталі. Писаря звуть Шилґан Хатьєзид, і ти повинен запам’ятати це про всяк випадок, якщо раптом тобі доведеться повертатися додому самому.
— Шилґан Хатьєзид, — повторив я. — Писар з контори на вулиці Ворожок, у торгівельному кварталі.
Шилґан Хатьєзид потягнувся за кістяною печаткою і прокатав нею по аркушу. Ми були для нього невидимками.
— Що він робить?
— Пише людям урядові листи. Прохання, рішення і заяви. А також приватні листи, заповіти, листи на розлучення і таке інше. Така в нього робота.
Брус розсунув шкіряні завіси і вийшов на вулицю, я вийшов за ним слідом.
І мало не впав, коли мене залило сяйвом сонця, гомоном, штовханиною і тіснотою. Я вже бачив багато людей в одному місці, але загони війська або натовпи вірних певного мірою нагадували квіткові клумби. Тут люди буквально скупчувалися. Я дивився на тісні неотесані будинки у жовтуватому кольорі сухої глини, що напирали один на другий, на кольоровий одяг, виставлені перед входами купи товарів, прапорці професій — аж голова закрутилася. Було брудно і галасливо.
Ми протискувалися між людьми, які сиділи в тіні та палили люльки або попивали відвари, блукали між насипаних куп фруктів, маневрували між пірамідами глиняного посуду або пхалися в залитому сонцем натовпі. Ніхто не поступався нам місцем, ніхто не допомагав пройти. Потрібно було пробиватися силою, слухаючи прокльони і зносячи штурхани. Я відчував запах поту, змішаний з ароматом смаженого на решітках м’яса і спецій, які додають у зелене кебірийське вино. Місто одночасно пахло і смерділо, було цікавим і страшним, привабливим і відразливим.
Я запам’ятав тільки хаос і штовханину. І приголомшливе відчуття, що ніхто не звертає на мене уваги, яке переплелося із страхом, що за мить мене розкриють. Натовп справляв враження, що всі йдуть у всі боки одночасно. Ще я помітив, що деякі хворіли або мали на собі сліди перенесеної хвороби. У них не вистачало зубів і були шрами, траплялися люди без ноги чи руки, іноді з покрученими долонями чи гнійними виразками.
Коли ми здолали частину шляху, я почувався жахливо втомленим і захотів повернутися в Притулок Хмар, перевдягнутися і сісти в саду. Я сказав про це Брусу, але той лише фиркнув: