— Ти ще не бачив міста, Аркі. Потрібно до нього звикнути. Таке життя. Цей сморід, шум, люди. Твій сад — це лише сон. А ти повинен прокинутися.
Тому ми крокували вулицями, а в мене паморочилося в голові від тісноти і спеки, а незабаром і від утоми.
— Коли ти втомився, можна присісти де-небудь в холодку на землі, але там теж буде душно і тісно. Кожен бажає сісти в тіні. Решта перехожих штовхатимуть і штурхатимуть тебе. Інша справа, коли маєш якісь гроші. Тоді можеш відшукати корчму і там відпочити, напитися чогось і зручно вмоститися на табуреті. Однак це коштує грошей. Як і кожен фрукт, кожен шматок смаженої черепахи і взагалі все, що ти бачиш. У місті все має свою ціну. Місце в затінку, хвилина відпочинку, шматок їжі. Якщо хочеш десь присісти і відпочити, доведеться платити. У місті платять постійно, за все підряд. А також за кожен ковток води. Та людина, що йде з дивною посудиною на спині, продає воду. Коли ми вийдемо наступного разу, ти отримаєш трохи міді, трохи більше дірхана. Стільки, скільки становить денний заробіток теслі. Коли забажаєш щось купити або з’їсти, тобі доведеться звертати увагу на ціни і перевіряти, чи можеш ти собі це дозволити. Пам’ятай, що відколи триває засуха, найдорожче в цьому місті коштує втамування спраги. Незважаючи на те, що в столиці з цим ще нормально.
Утім, за якийсь час захекався і Брус, тож ми сіли в тіні якоїсь похмурої будівлі на дерев’яних твердих стільцях, а товстий шинкар приніс нам кубки горіхового відвару.
— Чому ми сіли тут, ситаре Тендзин?
— Бо «У Котяри» добрий відвар. Значно гірший за той, що ти п’єш зазвичай, але його хоча б можна проковтнути.
— Але ти заплатив пів тиґрика. У тому трактирі напої дешевші. За ті ж самі монети, крім відвару, ми отримали б ще по гарбузу пряного пива.
— Звідки ти знаєш? — насупився він.
— Ціни написані крейдою на віконниці, ситаре Тендзин, — зауважив я.
Потім я полюбив вилазки в місто. Ми ходили вулицями, час від часу сідаючи в тавернах, проходили по базарах і площах. Взагалі, Брус дозволяв мені ходити де захочу, лише протестував, коли я хотів зазирнути в деякі квартали.
— Там дуже небезпечно, — коротко відповідав він.
Я полюбив спостерігати за людьми і слухати їхні розмови. Виглядав екзотичних чужинців і відчував радість, коли бачив, як крізь натовп проштовхується людина в кірененській куртці, з клановою вишивкою на рукавах і з ножем на поясі. Також я любив блукати без мети. Пройти крізь ринок, зважити в руці кебірийську шаблю, купити печеного кальмара з вуличної ятки і запити гарбузом духмяного пива, поторгуватися за нитку намистин, а потім подарувати її першій зустрічній красуні. Однак я був досить кмітливим, щоб не наближатися до жінок у кастових шатах з татуюванням на лобі.
— Чоловікам заборонено заговорювати з ними без дозволу, — зауважив Брус. — Родичі можуть тобі наваляти, а хтось навіть пирне ножем у вуличній метушні.
Кілька разів він суворо насварив мене, коли я хотів піти в якісь підозрілі місця.
— З тобою нічого не трапиться, — сказав він. — Не з тобою, оскільки вже я тут, але вони намагатимуться до тебе чіплятися, і тоді мені доведеться їх убити. Отже, ти прирікаєш їх на смерть. Це безглузда жорстокість.
Я сприйняв це як вихваляння, але одного разу мене обікрали. Я навіть не помітив цього. Ми проштовхувалися крізь людей на базарі. Брус, який ішов за мною, раптово різко розвернувся, я почув крик і побачив, як мій опікун стискає зап’ястя худого підлітка зі щурячим обличчям і червоними очима, який тримав торбинку, казна-як зрізану з мого пояса. Злодій видав пронизливий високий вереск і вдарив Бруса в долоню вузьким вістрям, яке за одну мить проштрикнуло йому другу руку. Не зумів. Брус так само швидко відсмикнув руку, і хлопець мало не перерубав власний зап’ясток.
Коли ми відходили, проштовхуючись крізь натовп, підліток корчився на землі посеред збіговиська роззяв, скавлячи, як ранений пес, а кров із розсіченої руки юшила на пісок.
У результаті Тендзин привласнив собі мій кошель.
— Ти проведеш цей день без гроша, Руда Довбешко. Може, це навчить тебе бути уважнішим. А той маленький щур заплатить життям за твою неуважність.
— Але ж це лише рука, — зауважив я.
— Руку він помітив, тому що вона болить, і тому що він сам її поранив, — процідив Брус і засунув клинок розміром із малий листочок у піхви, які, немов амулет, висіли у нього на шиї.
Мені зараз важко думати про Маранахар моєї молодості, оскільки того міста вже немає і, можливо, ніколи не буде. Тому я пам’ятаю. І це місто я теж повинен нести в собі, разом з усім іншим. Разом із моєю невідомою країною, Кірененом, усім моїм кланом, Притулком Хмар, Аїною, батьком, братами, матір’ю і Ременем.